Любко Дереш - Намір

Я поцікавився, як щодо самої Нелі – її на роботу в коледж не візьмуть? Неля повисла на юнакові, глянула на того солодкими очицями і майже ствердила: «Візьмуть, обов’язково візьмуть! Правда, Мирку?»

Я добре знав цю шовковисту інтонацію. Ох і страшна жінка моя сестра [3] Також про життя Мирослава Полісуна та Нелі Полісун (з дому П’яточкіної) можна знайти у романі «Культ». .

З весіллям треба було поспішати, позаяк молодята вже чекали на поповнення. Головне – відгуляти перед Великим постом, а то потім буде видно живіт.

Мама, довідавшись, що буде мати внука, відразу пробачила всі образи й повернулася додому.

Без попередження перед самим весіллям з’явився тато. Він і Мирослав навзаєм пережили легкий культурний шок, але це швидко минулося.

Усе само собою налагодилось.

У березні відгуляли весілля. Трохи курило снігом, але старі люди казали, що це молодятам на гарну дитину. Хех, приколісти.

Молодого прийняли до хати, і стало трохи тіснувато. А тут ще й у Нелі пузо округлилось. Поза тим, хтось терміново повинен був їхати до баби Віри в село. Обставини синхронно вказали на мене, і того ж дня всією сім’єю вирішили здати бабцю на мою опіку. Подітися було нікуди – спакував речі в наплічник, збігав на вокзал, дізнався, коли поїзд на Тернопіль.

Домашні за той час оцінили, як це, виявляється, зручно для кожного, і зазнали неабиякого полегшення. На радощах влаштували святкову вечерю – з харчів, що лишилися після весілля. Особливо тішилася Неля. Звечора я розпрощався з усіма, а вдосвіта, нікого не будивши, почимчикував собі на потяг.

Баба мешкала не в самому Тернополі, а в селі Хоботне. Від міста це дванадцять кілометрів асфальтовою дорогою (ходить автобус) або сім кілометрів полем (пішки, що не так уже й багато). Хоботне лежало в кільці лісонасаджень, за кордонами якого – сотні гектарів занедбаного колгоспного поля.

А далі, за полями, – ліси. Над Хоботним небо глибоке й безкрає. Земля ситна і благодатна.

Дорогою в мені заграли веселі весняні мелодії. Так що з автобуса я висів у грайливому настрої. Усе мені усміхалося, і все мені було в кайф. Ішов селом, насвистував, поки не знайшов знайому з дитинства хвіртку.

На час мого приїзду баба вже вийшла у півфінал. За свій вік баба добряче попила крові й донькам, і зятям. Але це було колись – іще до старечих хвороб, до пенсії та слабості. Тепер на бабу дивилися чи то з іронією, чи то з погано прихованим роздратуванням. Хоч ніщо на те прямо й не вказувало, рідні достроково приписали бабі старечий маразм, мабуть, керуючись принципом «око за око». Адже й на схилі віку бабиним улюбленим заняттям залишалося казати людям «все, що вона думає». «Чекай-чекай, – сварилася баба Віра однаково що тепер, що двадцять років тому. – Прийде твоя мама, я їй все скажу. Все, що про неї думаю».

Ой, баба Віра багато кому встигла сказати «все, що думала». Тому доньки й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто з тих, хто знав бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфеніги.

У хаті не було телефона. Я знав, що баба от-от помре, і для баби це також не було секретом. В умовах ізоляції наше спілкування могло сягнути неабиякої відвертості.

Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти . Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками і закивала головою, ніби щось подібне якраз і передбачала. Рипучим голосом сказала, що ніц іншого від моєї мами й не сподівалася. Крім як такого огірчення . Баба виглядала всцєклою і напруженою, готовою атакувати.

Я запевнив, що я не огірчення , а, навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед своїм панотцем. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки , протер виделкою і нагодував.

Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунка.

Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:

– Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хтозна, як там завтра буде.

І вона виїла все-все.

Так ми з нею і зажили.

Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще при оказії до кльозету. Дріботіла все з тією ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, тож одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи.