Любко Дереш - Намір

У серпні мама не витримала. Після виснажливого скандалу вона зібрала речі й просто вночі, благословивши словами: «Подихайте тут», пішла з хати ловити машину до Тернополя. Неля зціпила зуби і нічого не сказала. Було видно, що перемога їй тепер здавалася не такою бажаною, як гадалося. Але нічого – розхазяйнувалася, відчула себе господинею, і все в нас пішло на лад. Не подохли.

Хата спорожніла. Батько пустився берега. Наскільки мені було відомо, поїхав десь із вуйком Зеньом на Закарпаття. Восени там багато роботи, завжди потрібні зайві руки.

Він сильно здав, мій батечко, відколи розвалився СРСР. Там, на Закарпатті, вони з вуйком Зеньом будуть їздити від господи до господи, підробляти на виноградниках, а ввечері все пропивати. Він теж романтик, мій батечко, як і я, – забити на все, мандрувати осінніми пейзажами, бухати і згадувати часи студентства. Колишній геолог, до речі. Відколи припинились експедиції на Північ, чогось у його дорослому житті забракло. Вочевидь чогось бракувало, інакше б чого він так пив?

Брат переїхав до Мукачева, жив там із дівчиною. Влаштувався на фірму охоронцем. Продавав наліво якісь електрошашличниці. Сподіваюся, він не крав їх у себе на роботі. Але ні, він не такий.

А ще восени на мене чекала армія.

Тривалий час я готував себе до моменту, коли доведеться поповнити ряди збройних сил України. Зранку присідав, відтискався від підлоги, увечері йшов на турніки підтягуватися. Армія – це вам не жарти, слабаків там не люблять. Як «дєди» підуть «духів» табуретками пиздити, доведеться за себе постояти.

Нелі випадало зоставатися самій на господарстві. Вона це розуміла, тільки не могла наразі второпати, добре це чи погано. Напевне, були ще проблеми з отим засекреченим коханням. Усе виходило зовсім не так, як вона планувала, і її це гнітило.

Віддамо сестрі належне, Неля показала себе не такою вже й безпорадною. Вона відкрила курси з підготовки до вступу в розрекламований коледж за містом – наступного року там передбачався перший набір. Кажуть, у Львові коледж уже користувався успіхом. Не знаю, звідки взялися гроші, але з інтернату, що стояв безпритульним на околицях міста, буквально за рік ударними темпами зробили чічу-лялю.

Від нічого робити – повістка щось барилася – я пішов на будівництво коледжу, спитав, чи не потрібна допомога. Мене взяли штукатурником. І башляли тут пристойно, погодинно. Зі мною в одній бригаді працював Слон. А бригадиром призначили Вітьку, уявляєте?

До сестри завчащали інтеліґентні підлітки зі Стрия, яких вона підтягувала з англійської. Відколи поїхала мама, Неля змінилася до невпізнання. Вдавала тепер із себе велику інтелектуалку, ходила по хаті, накинувши на плечі мамину хустину. Навіть голос, тон помінявся, став як у вчительки. На кухонному столі перед приходом учнів вона викладала збірки поезій, авторами догори – Зеров, Стус, Олена Теліга. Я здогадувався, на що вона мітить – хоче влаштуватись у коледж. Вона баба з характером, куди хочеш пролізе, а якщо треба, то й кого хоч пропхає.

Підлітки, що навідувалися до нашої хати, всі як один мріяли вчитися в новомодній бурсі й усі жадали нових зустрічей зі своєю репетиторкою. У їхній присутності навіть мені до сестри слід було звертатися англійською. Good morning, Petro. – Good morning, Nelya.

Підлітки з великою охотою приймали Нелині пригощання, просили another cup of tea , а потім закривалися разом із учителькою в Нелиній кімнаті. Спершу заняття відбувалися на кухні. Потім, напевне, Неля дійшла до таємних параграфів, які мені чути не можна було, і стала запрошувати юнаків до себе в «ґабінет».

Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».

– Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? – питала Неля і хихотіла.

– Е-е-е… Зе уезер із файн… ой, забувся… Май фейворіт… ги… Ой! Шо ви робите … Ай!.. – і по паузі, геть розпачливе: – Ой-йо-йой!

На що Неля муркотіла:

– Вуд йу лайк ту лик сам айс-крім ту, Павло? М-м-м-м… делишис…

Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.

Зате приїжджав кілька разів Василько, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів з кунґ-фу, навчив правильно завдавати удару. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном і мене ніхто не буде чіпати.