Любко Дереш - Намір

Минула, може, якась хвилина з початку експерименту, а видалося – прожив півроку.

Без видимої причини навалилася туга і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це справді тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям – яскравим, повнокровним, реально-плинним. А тепер я тут і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию, і стало трохи ясніше. Гори стали горами, а ріки знову стали ріками.

Тіло щеміло і страждало. Я почувався так, наче оклигував після стресу із загрозою для життя. Може, пригадувати – шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Щойно кожна моя клітина була пронизана станом колосального прозріння нескінченно важливих речей, – а тепер цей стан безслідно розтанув. З’явилося відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.

Оповився в печаль та скорботу за далекими берегами я.

Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці – майже до кінця листопада – зі мною не діялося нічого такого , екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів на уроках. Правда, ні з ким не спілкувався, зате й хамити перестав. Попросив пробачення в усіх, хто погодився мене вислухати. Загалом, пройнявся настроєм особливої, святої смиренності.

Така-от була історія з розщепленням.

Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й набути втраченої чутливості. Але для цього потрібні: а) великі зусилля, які супроводжуються б) великими стражданнями; в) кому в наш час цікаво полювати на вітер на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нє била мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жизнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє – барьбє за асвабаждєніє …»

Кожен сам вибирає, як жити і як не жити.

Тому я вирішив дати людям спокій. Якими б вони там не були – люди перестали цікавити мене. Кожен сам обирає мету – я не міг звинувачувати їх. Та й не мав інтересу це робити. Тільки б не «жог пазор за мєлачнає прошлає». Вони такі ж, як і я.

Ми однакові.

Нас немає за що пожаліти.

Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати втіху від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності – насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без найменшої бридливості спілкуватися з ким завгодно. Я навіть поновив деякі старі знайомства – правда, свідомо утримував їх незначними в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені до душі й чимось навіть імпонували.

Колись я боявся, що відвертість із людиною – запорука того, що вона використає отримані знання й завдасть удару в слабке місце. Я ж опинився в парадоксальній ситуації – як глибоко б я не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник – дужчим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.

Непомітно з мене стекла маска хитрого куркуля, який щось там собі знає, та нікому не каже. Може, я і справді щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.

Літо в нашій сім’ї видалося неспокійним. Неля без продиху скандалила з мамою стосовно переїзду в Тернопіль до хворої баби Віри, про яку я вже згадував.

Хтось із маминої родини мусив сидіти біля старої, бо та вже геть ослабла, не могла собі їсти зварити. За всіма розкладами виходило, що настала мамина черга. А мама, власне, надумала їхати в Польщу на заробітки, тому що з економікою в хаті стало зовсім хижо. Інша річ, що за кордон повиїжджали й мамині сестри. Як не крути, мусив їхати хтось із наших.

Тоді мама вирішила сплавити в Тернопіль Нелю, бо та вже однаково засиділася в домі, 23-й рік, як не як. Неля, коли дізналася про це, закатала страшну істерику – в нас у хаті ще такого не було. Жінки били посуд, казали одна одній негарні слова. Обом принципово розходилося на тому, щоб не їхати. Мамі – зрозуміло, вона за сім’ю думала. А Неля, я так підозрюю, мала тут якесь велике і дуже таємне кохання, від якого не можна було відходити, як від грудної дитини. Основним аргументом першої було: «Ти проститутка, думаєш тільки про себе!», друга погоджувалась, але зауважувала, що як вона про себе не подбає, то хто ще? Їй он уже двадцять три, всі подружки заміж давно повиходили, по двоє дітей уже мають, тільки вона дівує. Ну, і так далі.