Любко Дереш - Намір

Дивом не полінувавшись, я подивився в підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273–275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.

Скажіть, якщо ви пригадуєте вчорашній ранок, хто із вас чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алілуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я – ні. Зате я чую свої спогади на дотик.

А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався – це я алегорично про пам’ять).

Погляньте, як змінюється людське тіло – від народження до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, розбухає від цього потоку, як насінина, що випрямляється в рослину. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, розвиває та змінює їх, залишаючи в складках часу піщинки Пам’яті. Так наші тіла стають видимими, історично й документально зафіксованими. Так особиста пам’ять стає особистим тілом. А оскільки для більшості людей їхні тіла – немов не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого.

У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад стегна. Якщо після фізкультури у вас спливе яскравий спогад про давно забуті дні, – я попереджав.

У певний переломний момент тіло починає старіти – але не тому, що потік існування слабшає, а тому, що в певному сенсі тіло стає недостатньо прозорим для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не перетравили і не пропустили крізь себе далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла вказує на діапазон неприйняття ситуацій із нашого щоденного побуту. Хвороби – теж від низької провідності.

Як ми ставимося до життя, таке в нас і тіло (чи навпаки?). Деколи досить поглянути на людину як на тіло , і вже відомо, що вона таке.

Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а калічить його – поки врешті не приходить самі знаєте що.

В цьому, як помітили уважні, зарито собаку довговічності (а також і коротковічності).

Ну, це так, загальна картина, яка вималювалася зі спостережень за рідними й близькими. Тому-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, ніби пам’ять закодована в молекулах, які, наче голка зі смертю, криються в рибосомах, що заникані в нейронах, які сховані, своєю чергою, в голові і т. д.

Моє пояснення, звісно, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (їм відповідають незашлаковані, активні частини тіла), а зовсім забулися інші (відповідно, затверділі, знечулені ділянки). Затерпла частина системи, так само як нерозвинений м’яз, не слухається.

Подумав-подумав я і дозволив ученим мати рацію. Справді, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я ладен повірити навіть у РНК.

Я зрозумів просту річ: наша з наукою драма в тому, що ми перебуваємо по різні боки презерватива. Вони підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь башку, вставляють туди термометр, міряють, зважують – досліджують, одне слово. Я ж, навпаки, розглядаю всю систему ізсередини, зі всіма наслідками, а саме: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, властивими людині з нерозпиляною довбешкою.

Впевнений, нам із наукою було би про що погомоніти, якби ми зацікавилися одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду, – так само, як за допомогою дзеркальця можна зиркнути на дірку в задниці.

З одної книжки я вичитав історію про поважного чоловіка, професора лінгвістики якогось московського інституту. Підозрюю, в професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Та, на лихо, з чоловіком трапився перекос. Специфічні розлади психіки – боюся, вони мені теж можуть загрожувати, якщо не дотримуватися техніки безпеки. У професора, на додачу до всього, розвинулася ще й хвороба Альцгеймера, проте вона була тільки тлом.

Основною проблемою став свого роду розвал сприйняття. Наприклад, йому здавалося, що рукавичка – це не цілісний предмет, а грандіозне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, отворів, площин, параболічних контурів, векторів натягу, тепла та поколювання. Дедалі більше подрібнення. Часом у чоловіка наступало прояснення і він знову сприймав предмети цілісними. Зате, коли хвороба налягала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому страхітливому просторі опинявся цей сірома: наодинці з непізнанним, холодним і нелюдським Чимось. Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки в собі.