Любко Дереш - Намір

У десанті Василь опанував багато корисних речей на кшталт, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпеток (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з другої – збиралку для води).

Ще показав мені кілька нових акордів і навчив пісеньки про есть в Латвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом… Ну і ще там – про два фінські ножі, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:

Василь казав, що це давня пісня радянських геологів. Його цієї пісні колись навчив батько, тепер час Василеві навчити мене.

Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не зволікати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.

З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що перезимує в товариша у самому Хусті. Переночував і знову зник.

Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course .

Врешті обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, як мої справи, й не мучити душу.

Я поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на кілька років старша за мене, довго розгрібала теки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене в реєстрі не було.

Врешті в товстому реєстрі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Однофамільцем виявився мій брат.

Справа заповідалася непростою, а секретарці не було охоти вникати в наші сімейні сфери. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє – один, котрий значиться, той служив, другий – ні, але хоче, однак того другого, котрий ще не служив і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.

– Якщо ти є, то чому тебе немає? – бовкнула дівчина і почервоніла.

Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було б узагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді точно все було б як у списку.

Нарешті терпець їй урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчився в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріш іти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.

Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там або вийшов у туалет, але відчув: тут усе набагато серйозніше.

Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.

Такі дивні, дивні справи.

До кінця зими працював у коледжі. Все-таки це будівництво для Мідних Буків нагодилося вельми вчасно. Кожен, хто бідував, міг знайти собі роботу – от хоча б мити вікна після побілки.

Зиму, яку я провів на роботах, тепер буду згадувати як дуже спокійну, рівну пору свого життя. Зима завжди для мене час затишшя.

До мене часто приходили чудернацькі думки. Наприклад, що людська увага подібна до магнітного поля. Або що людина загорнута в пелену щойно минулого, тому не бачить теперішності. На перекурах з іншими штукатурами, щоб не здаватися незрозумілим, вдавав із себе дурника. Зробився мовчазний, за день міг сказати всього кілька фраз.

Під час розмови мене проймало сюрреалістичне відчуття, ніби я розмовляю з людиною, котра відповідає крізь сон. Я почувався дуже легко – у цій країні приспаних нікому не було до мене діла.

Я став вільним, але ціною свободи була самотність.

Неля збиралася одружуватись. Я познайомився зі своїм шваґром, високим кістлявим хлопчиськом – кумедним, веснянкуватим і кучерявим. Серйозний, інтеліґентний, зовсім іще юний Мирослав Полісун, дуже приємно, будьмо знайомі . «Мирослав, – розповідала Неля, – походить із дуже гарної, дуже порядної сім’ї». А ще Мирослав пройшов за конкурсом на посаду викладача в міднобуківський коледж. А там, запевнила Неля, зарплата – перша кляса.