Любко Дереш - Намір

Пригадуєте про «завжди буває перший раз»? Червоне– це те, що трапилося вперше. Нова фігура, яку вивів суперник. Мій внутрішній шахіст ніяк не міг вписати її в попередню розстановку сил. Це вимагало надто глибокої роботи по переосмисленню самої партії, в яку ми грали з цим великим таємничим світом. Але, чорт забирай, як я вже граю всерйоз, то повинен придивлятися до дій суперника.

Коли перший шок минув, я втямив, наскільки сильно червоненадихнуло мене. Щось у мені наче прорвалося, і я врешті дозволив собі повірити, що досвід червоного не був сном чи маревом. Адже сон – це коли лягаєш у ліжко… розслаблюєшся… а не бум-бах-тарарах – наелектризоване чужинське перезбудження, яке рве межі. Кожна клітинка мого тіла запам’ятала потойбічне, аж ніяк не блаженне перебування в чужорідному середовищі.

Був і шок, був і стрес. Але щось у мені відділилося й вийшло на волю. Можливо, мій підсвідомий ґросмейстер побачив, як можна по-новому тлумачити правила гри? З’явилося химерне, поглинаюче відчуття – щось між хмільною радістю й холодним жахом. Ніби почали справджуватись найхоробріші мої здогади про те, чим є пам’ять, чим є простір, час… чим є «я».

Я втратив спокій. Здавалося, ще ривок – і я відірвуся від землі. Дійду до певної принципової межі, за якою найсокровенніше світу цього стане явним.

Усіма способами нагнітав довкола себе цей стан ілюзорності, несправжності світу . Даремно силувався відтворити в думках відчуття червоного вітру, сподіваючись, що Пам’ять зглянеться й покаже нерест Писанок ще раз. На пару тижнів я утратив сон, позаяк думки мимоволі крутилися довкола таємничих переживань. Ще раз кинути погляд ТУДИ, У СЕРЦЕ ЗАГАДКИ, перетворилось у виснажливу пристрасть.

Та всі мої стріли пролітали повз ціль і ріки залишалися ріками, а доли – долами. Почувався висотаним, порожнім, напрочуд звичайним.

Усяке було.

Піддавався хвилинним настроям. Впадав у відчай. Брався за розум, напружував волю і знову, знову, знову намагався добитися хоч якогось результату. Довести самому собі, що я це можу, вмію. А як не вмію, то навчуся.

Поки моя воля була повністю спрямована на прорив крізь простір, просто під носом у мене діялися речі прості, зате непоясненні. Звернути увагу на них допоміг випадок.

Усе трапилось у дуже повсякденній обстановці. Я чекав, коли на дворі перестане дощити, аби прополоти по мокрому трускавки. Біля мене стояла склянка з соком. Сам я сидів на кухні за столом біля вікна й читав книжку про Ю. О. Гагаріна «Жизнь – прекрасное мгновенье».

На відстані трьох кроків від місця, де я сидів, стояв трилітровий слоїк із яблучним соком. Не знаю, чому не переставив його на стіл, адже щоразу, випивши сік зі склянки, доводилося вставати, робити три кроки до слоїка зі склянкою в руці, наповнювати склянку і повертатися до книжки за стіл. Усе це робилося практично несвідомо, на автоматі, оскільки думками я був десь між книжкою і городом.

Я допив сік, і склянка стояла порожньою. Не відриваючись від читання, потягнувся по склянку, забувши , що вона порожня. Ще не закінчивши рух, я нагадав собі, що тягнуся до порожнього посуду, підняв очі й виявив, що НАСПРАВДІ СКЛЯНКА ПОВНА. Не знаю, чому такий дріб’язковий момент привернув стільки уваги. Здавалося б, ну забувся, не випив усього тощо. Найпростіше найчастіше найправильніше.

Єдине «але»: я добре пам’ятав, що сік уже допив і що збирався вчергове піднятися та наповнити склянку.

Така от проста передісторія того, що сколихнуло мене сильніше, ніж проникнення у червоне.

Невідь-чому цілий день я повертався до цього мікроскопічного по суті конфузу, про який на моєму місці кожен давно б уже забув. Я теж із радістю забув би, якби був на місці кожного, але я був тим, ким був, і це забороняло мені робити те, що на моєму місці зробив би кожен.

Пам’ять потужно зіштовхувала два спогади. Перший – порожня склянка. Третій – повна склянка. Від зіштовхування між спогадами викрешувалась іскра. А де ж середній епізод, в якому я підіймаю дупу з табуретки, підходжу до банки з соком і наповнюю склянку?

Вночі середній елемент мені приснився, й уві сні я так зрадів цьому, що прокинувся.

Уранці впевненість у тому, що сон, який мені приснився, – це справжній, утрачений і віднайдений спогад, тільки зміцніла. Виходило, з невідомої причини епізод ІІ не потрапив у сферу свідомого.