Любко Дереш - Намір

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кісток, або кістки розтрощаться в порох. СПЛЕСК! Гарячі хвилі прокочуються по тілу, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною. Як легко мені, Господи, як легко, як гаряче! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Навіть не вдумавшись, мотаю заперечно головою. Із запізненням до мене доходить зміст запитання: «Чи згадав я, хто я?»

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було, пам’ятаєш?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже! Я не пам’ятаю!..

– Тихо-тихо, лежи, – Юра вкладає мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд тому.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Сходи ведуть униз, до барної стійки.

І тут – алілуя, алілуя! – я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри.

– Сиділи за столом і говорили. Я розповідав тобі про пам’ять. А потім ти щось показав мені і я впав із табуретки.

Юра усміхається.

– Де ми зараз?

– У Львові. У «Відкритому кафе».

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Ми й перед тим курили чимало: на квадратному червоному столі стояла переповнена фільтрами попільничка. Грала спокійна музика, певне, то був Стінґ. Юра мовчав. У мене в голові фонила тиша.

– Відпочинь трохи. Віднови в пам’яті послідовність подій, – порадив Гагарін. – Це тебе збере. А далі я тобі дещо покажу.

Я кивнув. Жар тіла потроху минав, я починав заспокоюватись. Нікотиновий дим наче придавав мені форми. Я спробував заглибитись у спогади. З чого почати? Напевне, з того, яким чином я потрапив у «Відкрите».

Як підказувала пам’ять, приїхавши того літа до Львова, я відразу досяг цілі, – а я шукав роботу. На мене чекало тепле містечко у книгарні-кафе, яка мала відкритися із дня на день. Новітній заклад зареєстрував себе як ПП «Відкрите». Його назва вмотивована була тим, що «Відкрите кафе» виявилось чи не єдиною кафешкою (а книгарнею справді єдиною), яка працювала в режимі нон-стоп.

У кафе з-поміж іншого персоналу я познайомився з Юрком, a. k. a DJ GAGARIN . Тоді ж з’явилася та дівчина з ім’ям, прости господи, як уві сні п’яного лемка. Розкажу про неї.

Я помітив її ще на відкритті кафе, то був початок червня 2003-го.

Послідовність моїх реакцій на побачене була така. Спершу – миттєве виділення її постаті з натовпу та безперечний інтерес до чогось непересічного і яскравого. Це була досить висока, струнка дівчина, одягнута у широку плісову спідницю на підтяжках та якусь легковажну маєчку. На шиї вона мала важкий разок намиста в народному стилі, яке видалося мені смішним і недоречним. Дівуля ходила поміж гостей і фільмувала все на цифрову камеру.

Раптом інтуїтивно здогадався, що насправді вона вдягнута винятково модно (хоча раніше я до шмоток, тим більше дівчачих, пильно не приглядався). А тут відразу було видно, що за таким недбальством та еклектикою стоїть добре продумана стратегія – що все це якісно, і стильно, і сміливо, й зі смаком. Коротше, perfect .

Тому перша реакція – коротка мить естетичного задоволення. І якраз у цю мить дівчина глянула на мене! Я по-хамському не відвів погляду, і їй це, здається, сподобалося. Принаймні після того ми ще кілька разів, не змовляючись, перезиралися. А потім дівчина чомусь зашарілася, почала видурятися, тягати якихось подружок за рукав і фотографувати їх, ховаючись за об’єктивом. «Дурепа», – подумав я роздратовано. І це була друга реакція.

Для поглинутого собою Львова презентація російської книгарні була подією замалим не скандальною. Московський інвестор, відомий філолог із характерним прізвищем Іцкович відкрив у самому серці галицького п’ємонту – на центральній вулиці княжого міста! за 200 метрів від пам’ятника Шевченку! – кафе-книгарню, де збирався продавати винятково – мамочка! – російську – ой-ой-ой! – літературу – жах! – філологічного – ай! наших б’ють! – напрямку! Мамо, ховайся! Умри, Бандера! Русифікація наступає!

Перша реакція львів’ян була настільки ворожою, що зовнішній лайт-бокс із «шовіністською» назвою «Русская книга» за лічені години поміняли на нейтральний: «Відкрите кафе».