Любко Дереш - Намір

«Давайте обмізкуємо, – сказав я собі за сніданком, – що ж це виходить? Що спогади не потрапляють за призначенням, а десь дорогою губляться?» Уява зразу вималювала картину заводу, де по конвеєрній стрічці в цех № 1 надходить сировина – враження від дійсності як вона є. У цеху № 1 сировина проходить штамповку і надходить у цех № 2, де за конвеєром сидимо ми. І тут виявляється, що до нас чомусь весь цей час доходила тільки третина порції. А куди ж дівалася решта, йоб вашу мать? – цілком справедливо обуримося ми. Невже нас постійно обкрадали?

Це, так би мовити, наукова версія.

А ось погляд преси, бульварна версія. Із надійних джерел, котрі побажали залишитися невідомими, стало відомо, що зі свідомості повинен був випасти весь цикл спогадів – перший, другий і третій. Але від моєї уваги встиг сховатися тільки найважливіший, тоді як перший і останній були помічені та спіймані. Припустімо, якісь наглядові системи психіки розслабилися і дозволили вилізти першому і третьому уривкам на поверхню, сподіваючись, що я не зверну на них уваги.

Тхнуло параноєю, мовляв, психіка приховує від мене інформацію і т. д.

«Народ має право знати!» – суворо звелів я пам’яті й пішов у туалет. Переїв зелених яблук.

Розум не хотів полишати спокусливу тему і повертався до неї кожного разу, мов злодій, виносячи з темряви поцуплене, щоб уже на світлі роздивитися – вартісне щось украв чи пусту біжутерію.

«Якщо існує одна подія, про яку ти зовсім забув, – нашіптував мені цей юродивець, – то де гарантії, що немає інших речей, про котрі ти не пам’ятаєш?»

Я відповідав, що на таке в наш час гарантій ніхто не дає.

«Якщо ти пригадав один ланцюжок подій, – під’юджував голос далі, – то чому не пригадаєш інших?»

На це я відповідав, що подумаю.

Жарти жартами, та наприкінці дня мені справді почало здаватися, наче я «пригадую» певні «події». Це вже тягнуло на клініку й називалося «фальшивою пам’яттю», тому я трохи злякався. Хоча спогади самі по собі були невинні й жодної суспільної небезпеки не чаїли. Ну, здалося (підкреслюю, здалося ), ніби я «згадав», як днем раніше ходив у Тернопіль. Майже дві години провів, нерухомо сидячи на лавці біля фонтану.

Підтвердити це чи спростувати я не міг. Як доказ неможливості такої «прогулянки» пам’ять наводила мені всю «чисту», так би мовити, «документацію» – «офіційну» послідовність минулого дня, відкидаючи будь-які звинувачення у подвійній бухгалтерії.

Прогулянку просто не було куди увіпхати – цілий день я наводив порядки на горищі. Робив це до пізнього вечора, а ввечері палив за хатою сміття.

Ще одна «згадка» із запашком божевілля:

Я йду центральною вулицею міста, свідомість ніби в лихоманці, важко тримати контроль. Люди помічають мій стан і минають стороною. По тому, як усі дивляться на мене, я відчуваю себе опущеним, мов останній бомж, вуличний недоріка чи психічно хворий. Відчуваю ворожість і страх із боку перехожих.

Хоча буденна свідомість моя скаламучена, та інша моя частина зараз прозора і застигла, мов желатин. Мені здається, що я знаю все до остатку про кожного з перехожих. Тому що люди – застиглі шматки пам’яті. Я сам зроблений із пам’яті, із жовтувато-прозорого желатину пам’яті, тож мені легко відчитувати пам’ять інших. Мною гойдає, і я притуляюся до холодної стіни (яка теж є у чиїйсь пам’яті – у пам’яті людей цього міста). До мене «підходить» якась пам’ять жіночого роду і «питається», чи мені зле. Я знаю, що це пам’ять служниці у церкві, і я бачу, як спогад про наше спілкування розгортається якимись позачасовими субтитрами, четвертим виміром.

Я «спілкуюся» зі спогадом про те, як пам’ять «жінки» «повертається» «з міста», «куди ходила виясняти за можливість оренди квартири» (як усе, виявляється, умовно в нашому житті! Велетенські конструкції умовностей, – які ми самі й побудували! – тепер живляться сяйвом нашої пам’яті).

Звідки я все це знаю? – це все видно з поверхні її пам’яті, але пам’ять стає щохвилі прозорішою, і я слабо розрізняю, чи справді ці події відбуваються з нами в одному часі й місці, чи насправді я говорю крізь простір і час – пласти спогадів прозорішають, зливаються у глибину, в дзеркальну перспективу, жінка бере мене під руку й обережно веде до лавочки, час розтягується до неймовірності, і тут я вловлюю, звідки знаю її – я ж у тій самій церкві співаю в хорі! «Цьоця Марійка, – сипить хтось моїм ротом (Господи, який сушняк!), – то я – Ванько!» Як важко говорити, вона думає, що я п’яний. «Я не пив… то не горілка… тільки мамі… не кажіть…» Але мого мичання вона не розуміє, тому лякається і йде геть. Я струшую головою – ніякий я не Ванько, що ж це зі мною робиться сьогодні? Півлежу, прихиливши голову до холодної стіни. Проходить групка молодиків, зирять на мене важкими поглядами, я знаю кожного з них по імені – треба повзти звідси. Стаю на негнучкі ноги, і що далі йду, то ясніше сприйняття, зникає шум (наче моє оп’яніння було викликане поганню місця). Тільки-но я це усвідомлюю, як відразу ж почуваюся щасливо й легко. В обличчя віє вітерець. Виходжу з проїзду на вулицю, де ходять трамваї, забув, як та вулиця називається…