Любко Дереш - Намір

Я був лише офіціантом, тому спостерігав за цими снами розуму з нерозумінням і щирим співчуттям. А поза тим у мене було досить роботи, щоби не перейматися тим, чим могли і повинні були перейматися наші молоді московські менеджери.

На відкриття до не надто великого приміщення кафе набилася хмара народу: приїхав московський власник із дружиною, з’явився голова російського культурного центру, прийшли російськомовні поети і те де. Разом з іншими я мотався від столів до шинкваса й назад, розносячи між гостями таці з налисниками та бокали з вином. На додачу, того дня було спекотно. У кафе зробилося парко, та й публіка виявилася такою снобською, що небавом я почав закипати. Серед обов’язків офіціанта невидимість на першому місці, а я до цього не звик.

Чомусь виходило так, що та дівчина повсякчас вискакувала у мене просто перед носом. Скрізь натикався на погляд її карих очей.

Коли стало темніти, народ розійшовся. Увімкнули лампи, залунала музика. У кафе залишилася попущена в національному питанні львівська молодь – ті, на кого заклад і був орієнтований: «клубні» хлопці й дівчата, молоді інтелектуали, «просунуті» діджеї та інший самостійно мислячий, достатньо заможний контингент. Останній момент був обов’язковим – ціни в кафе були якщо й не столичні, то вже напевно вищі від середніх львівських. Грала музика, пилося пиво, велися розмови. Продавці з книжкового відділу гребли неслабу касу. А та дівчина…

Вона дратувала мене цілий вечір. Тим, як пхалася всюди зі своєю дорожезною фотокамерою, як вона кружляла в розкішній спідниці, наче королева балу, прекрасно усвідомлюючи, який тут створює ґламур. Забув додати: її супроводжував майже ляльковий закордонний лоск. Зразу видно – звідкілясь приїхала. Центральна постать, тьху на неї. Навіть наш молодий московський директор, Гриша Охотін, про щось уже домовлявся з тою цяцею, записував її координати до нотатника.

Особливо дівуля вкурвила мене, коли я зауважив, як вона вішається на молодика в компанії добре одягнутих очкариків-інтелектуалів. На мене глипати перестала, зате ніжно терлася щокою до плеча одного з них. Молодик, на якому вона зависала, сприймав її вияви уваги з добре прихованою зверхністю. Періодично він відлучався від розмови з приятелями на лункий цьом. Дівчина від цього закидувала голову і голосно реготала, беручи свою оптику «на плече», немов якась крута майстриня фото-арту.

Я здогадався, що вона просто п’яна.

Знову вдалося побачити цю юнку лише в середині вересня.

Добропорядні львів’яни (чий консерватизм межував із ксенофобією) після кількох агресивних наїздів залишили кафе на розтерзання підліткам (чия розкутість межувала з карним кодексом).

Нашою основною клієнтурою стали заанґажовані інтелектуально українські неформали та незаанґажовані ідеологічно російські інтеліґенти – два опозиційні табори. Перші не здатні були забезпечити кафе та книгарню постійними прибутками через фінансово-економічні обставини; другі в присутності слідів життєдіяльності перших відмовлялися ділитися власними заощадженнями з міркувань естетичних (чистоплюї довбані). Так була закладена системна помилка, яка й призвела до загибелі проекту «Русская книга». Те, що виглядало дуже мило під час відкриття, на щодень виявилось не таким прибутковим. Народ збирався справді яскравий, проте здебільшого незаможний.

Кафе на той час – мова йде про середину вересня – працювало не тільки і не стільки як книгарня, але і як заклад громадського харчування. Похмурі асоціації до слів «громадське харчування», які малюють в уяві образ пізньорадянських їдалень, нашому кафе наразі не загрожував.

За непомірними для Львова цінами тут можна було скуштувати вишукані страви.

Омлет із курагою та горіхами (за моєї пам’яті не замовляли ні разу). Карпачо з телятини (додавало меню помпезності, але замовити його не було можливості: Гриша забув купити слайсер, а потім на прилад не вистарчало грошей). Фінська зупа з лососем (шеф-кухаря Михайла її навчив готувати вчитель-фін, дивовижна страва, але її куштувало всього чотири людини, включаючи мене та нашого шефа Грицька. Мабуть, не вистарчало грошей – а шкода, всього $1,2 у перерахунку на вічнозелені). Курка по-королівському, Михасева улюблена страва: філе курки, підсмажене клаптиками, у соусі, та з картоплею… Як згадаю, серце крається. Крученики з чорносливом – теж потрясна річ. А ще були клубні сендвічі, салати (особливого визнання здобув із куркою та ананасами). Були ще всілякі млинці з начинкою на десерт, їх теж часто замовляли. А найбільше з-поміж ласощів зажив популярності французький пляцок. Його пекла Надя, бойова подруга Михайла і просто світла душа.