Любко Дереш - Намір

Як легко мені, Господи, як легко, як гаряче! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Ще не обдумавши змісту його запитання, хитаю заперечно головою. І тут до мене доходить зміст запитання: «Чи я згадав, хто я?»

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже! Я не пам’ятаю!..

– Тихо-тихо, лежи, – Юра повертає мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Сходи ведуть униз, до барної стійки.

І тут – алілуя, алілуя! – я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри. Він виглядає злегка розчарованим.

– Сиділи за столом і розмовляли. Я розповідав тобі про пам’ять. А потім ти щось сказав… чи показав мені, і я впав із табуретки.

Юра усміхається, і розчарування щезає.

– Де ми зараз?

– У Львові. У «Відкритому кафе».

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Від нікотинового диму я відразу почувся краще. Тіло знову стало моїм тілом… а не… шматком пам’яті чи щось у тому роді. Гагарін сказав, що зараз буде добре, якщо ми просто посидимо і покуримо. Це мало повернути мене до попереднього стану.

На цьому завершилось коло моїх спогадів про кафе. Гагарін не помилявся – тепер я справді почувався собою, але – легшим, вільнішим. Хоч і страшенно втомленим. Глянув на годинник – щойно половина третьої. Очі злипаються.

– А це правда, – питаю, – що вас на курсах вчили, як можна висипатися за дві години?

Гагарін кивнув, так само дивлячись прямо перед собою.

– Тета-ритми, – мовив він. – Вони відповідають за глибокий сон без сновидінь. Якщо ти навчишся контролювати тета-ритми в мозку, зможеш спати блискавичним сном. Сили можна відновити навіть за сорок хвилин.

– А як можна контролювати тета-ритми?

Гагарін мовчав, посміхався.

– Коли ти будеш у сні без сновидінь і при цьому зможеш зберігати свідомість, це він і буде. Контроль тета-ритмів. Але це вимагає тренувань, знання спеціальних технік. Біозворотній зв’язок, якщо коротко.

– Навчи мене, – сказав я легковажно.

– Навіщо тобі це?

– Я хочу відновлювати сили за сорок хвилин.

– А решту часу чим будеш займатися?

Я гмикнув. Ще якийсь час ми сиділи мовчки й палили. Гагарін багато палив, і я біля нього, за компанію, теж став смалити як чоботар.

– Існує дещо більше, ніж техніки, – заговорив Гагарін, ніби продовжуючи якусь думку. – Щось важливіше, ніж тета-ритми.

– Що саме? – Я не зовсім тямив, куди він хилить.

– Те єдине, заради чого потрібні тета-ритми. Якщо ти не знаєш, про що я говорю, тоді решта – просто купа мотлоху.

На мить я почув себе скривдженим – звідки йому відомо, знаю я чи не знаю, про що він говорить?

– Ну, а ти перевір мене, – сказав я.

Він підняв брову.

– О’кей. Уяви собі, що ти безсмертний. І всемогутній. Уяви, що ти вічний і повний сил. Питання: чим ти будеш займатися весь цей час?

Я спочатку реготнув, мовляв: «Елементарно, Ватсон». Гагарін і собі реготнув, спостерігаючи за мною. Я дивився на свої відображення в його прямокутних сонячних окулярах і бачив там людину, яка поступово набирає розгубленого вигляду. Гагарін знову реготнув.

Його грецьке обличчя нагадувало шматок бронзи, пластичної і твердої водночас. Бузкові окуляри стиляги не допомагали – все одно здавалося, мовби його очі світилися власним світлом.

– Мені треба відповідати чи це риторичне запитання? – спробував викрутитись я.

– Це тест на твою крутість, – сказав він і склав руки на грудях, поклавши ту, що з сигаретою, зверху. Сигарета диміла красивими білими волокнами. Мене чарувала їхня мінливість і ніби нагадувала про щось, що я невчасно забув.

Ще кілька хвилин ми просиділи, дивлячись один на одного. Звісно, в Гагаріна була перевага – в окулярах він міг дивитися на інших як завгодно довго.

І тут я знайшовся:

– Я знаю! Якби я був безсмертним і всемогутнім, я витратив би весь свій час і сили на пошуки виходу з цього становища!

Гагарін нахилився до мене і поплескав по плечу.

А відтак провадив далі:

– Мене зацікавила твоя метафора. Дослівно ти сказав, що дійсність – це набір спогадів-картинок, серед яких ми живемо. Є індивідуальні спогади, а є колективні спогади…