Любко Дереш - Намір

– Спогади-картинки і спогади-карти! – пожвавився я, повторивши свої терміни. – Останнє спільне для всіх людей. Але тільки для людей, для інших живих істот – ні.

Гагарін сказав:

– Я тобі щось хочу показати. – Він торкнувся ногою табуретки, що стояла біля сусіднього столика. – Дивись на неї.

Мабуть, у моєму вигляді майнула безпорадність.

– Дивись на табуретку, чого ти? – сказав він крізь усміхнені губи, і я послухався.

Табуретка була сірого кольору, зроблена з легкого дерева. Простий дизайн – фірмовий стиль «Відкритого кафе».

– Ти бачиш, але не табуретку, – сказав він. – Ти бачиш картинку. Спогад про табуретку. Але не її саму. Замість табуретки – спогад про неї, – ще раз повторив він, як для тупого.

Та я все одно не розумів, куди він хилить, тільки продовжував дивитися на табуретку.

– Спробуй відчути, що табуретка, на яку ти дивишся, – просто існує . Вона перебуває поруч із тобою, в тому ж часі й просторі, що й ти…

Я не розумів, чого від мене хочуть. Табуретка як табуретка, навіщо людину мучити?

– Не дивись на неї, бач її. Усвідом, на що ти дивишся. Усвідом, що табуретка – реальна, вона існує …

Я почав потроху нервувати – щоразу, коли Юра звертався до мене, я внутрішньо напружувався, це завжди було дуже відповідально. А тут, із цим безглуздим прикладом про табуретку, мені враз набридло переконувати себе, буцім я з Гагаріним на одній хвилі. У вухах воркотіло: « Табуретка існує насправді… Вона тут, тільки побач її …», аж раптом щось помінялося… вестибулярку повело, ніби я сп’янів. Щось помінялося у масштабі. Виникло переконливе відчуття, наче кафе збільшилося принаймні удвічі. Відстані між предметами подовжилися, а простір наповнився молочним відблиском.

– Вона існує ! – прошепотів я у священному трепеті. Мої слова, відбившись від стінок, поскакали тихим шепотком аж наниз. Раптом я відчув, що мій слух загострився до неймовірності.

– Раз! – сказав я.

«Раз. Раз. Раз…» – покотилося хрустке відлуння у матовій тиші.

– Ні хріна собі! – здивувався хтось моїм ротом.

«…асобі …іхрінасобі», – відлунювало пласким звуком.

– Ого! – вирвалось у мене. – Де я?

Ми з Гагаріним наче перебували в шумоізольованій студії, де кожен шерех рипить, посилений мембранами мікрофонів. Речі, які нас оточували, видавалися незвично великими, реальними. Чомусь я вирішив перейти на шепіт:

– Гагарін, я зрозумів! Табуретка існує!

Гагарін вищирився.

– Так, ти правий, – відповів він не голосно, але й не пошепки. Наче бути тут для нього хоч не новина, зате завжди врочисто. – Вона існує! Але й це наразі тільки картинка, ще одне приближення. Тепер відчуваєш, яка різниця між картинкою і тим, що існує?

Я кивнув, усе ще під легким враженням від… побаченого? Відчутого? Невже Гагарін перебуває тут постійно? Тоді розумію, чому він так мало розмовляє. Адже як поясниш, що табуретка – це ТАБУРЕТКА, а не «табуретка»?

Кожна річ викликала неймовірне захоплення реальністю… чи радше гіперреальністю присутності. Лампи з бляшаними абажурами – присутні! Столи і табуретки на балконі – присутні ! Піаніно в куті – господи, як воно присутнє, наскільки воно існуюче! А головне – присутній я!

– Це назавжди? – спитав я захоплено-радісно. Боже, я ж існую! Я підняв руки до очей і почав їх розглядати – мої руки були живим зліпком мільярдів деталей. Повітря довкола нас ніби світилося зсередини внутрішнім світлом. Я однозначно ствердив: – Так! Це назавжди!

– Ні, на жаль. Завтра ти вже не будеш пам’ятати, чим тебе так вперла ця табуретка. Можливо, навіть, ніколи нічого схожого й не відчуєш. Але якраз у тому вся чарівність – що все буває тільки раз. – Гагарін заговорив піднесено і вкрадливо, ніби заохочував розділити потаємну радість: – Можливо, завтра ти знову будеш в картинці. Можливо, завтра ти забудеш, що таке дійсність, хоча здаватиметься, ніби практично нічого не змінилося. Просто запам’ятай: вихід є. Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію. В дійсності немає ніякого сценарію! Там усе відбувається вперше і все – востаннє. А головне – все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність , яка не залишає місця для страху.

Я кивнув. У пронизливій виразності, що опанувала весь мій світ, його слова проникали в самісіньку підсвідомість. І знаходили там відгук.

– Є шлях, – сказав він піднесено. – Шлях – через вихід із фільму. Або ти вибираєш дійсність, або ти повертаєшся у фільм. Зроби кожен свій вчинок актом волі. Командою самому собі. Твої рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує насправді.