Любко Дереш - Намір

– Боже, ви змерзли, – сказала вона і почала зігрівати в руках мою ліву долоню (курив я правою).

Невже це коїться зі мною? ЩО ЦЕ ВСЕ ОЗНАЧАЄ?

ЧОМУ ВОНА ДО МЕНЕ ЧІПЛЯЄТЬСЯ?

Я щось промугикав і курив собі далі.

Коли від цигарки залишилася половина, вона сказала з повагою:

– Ви такий мовчазний… Мене звати Гоца. Гоца Драла. Це таке дивне лемківське ім’я, прошу не розпитувати, бо я пообіцяла собі не розповідати про нього жодній душі. Задовбало, розумієте? – посміхнулася тепло вона. – А як звати вас?

– Петро, – буркнув я.

Гоца простягнула руку, щоб я потис її.

Ну, я потис.

– А ви фотографуєте?.. – бовкнув, аби не мовчати.

Дівчина підозріло засміялася. Вона, мабуть, наскрізь мене бачила, от і втішалася, як могла.

– Я фотографую для розваги. Частіше фотографують мене. А взагалі, я художниця.

– О! Така молода, а вже художниця? – теж спробував щось підкинути я, теж не без поваги. Ніби й компліман, але знову ж попав, мов рукою в гівно. Невезуха нині. – Було б цікаво подивитися… на малюнки… – Я не мав певності, чи це у світі Справжніх Художників називається саме так, тому для певності повторив: – На картини.

Гоца притамувала посмішку. Очима стежила за публікою біля закладу з ігровими автоматами навпроти.

– Можу показати. Правда, вони великі. Для цього треба піти до мене.

Мені вчулося, ніби вона має на увазі: «ПРОСТО ЗАРАЗ», і параноя посилилась. А раптом це пастка?

– А давайте я вас сфотографую в цьому будинку. – Гоца показала на проламані двері праворуч. Це був безгосподарний бомжатник, порожнє триповерхове приміщення. На ніч туди часто заповзали якісь обдовбані придурки, а вдень навідувалася міліція.

Гоца вже моцувалася з дверима. Я допоміг їй – для ефекту, ногою – і ми ввійшли. Не міг же я показувати, що мені страшно?

Східцями піднялися на другий поверх. Гоца фільмувала мене фотокамерою з-за спини. Вона пояснила, що саме зараз захоплюється інфразйомкою, і їй ці кадри потрібні для відеоінсталяції. Час від часу вона цокала ще й фотоспалахом, який вихоплював із темряви стіни, пообписувані ґрафіті. Врешті ми опинилися на сходовій клітці третього поверху, перед зачиненими дверима, які вже ніяк не піддавалися. З вулиці відблискувало слабке світло, однак воно тутешній темряві нічим зарадити не могло. Я тільки чув, як шурхоче її, Гоцина, не по-осінньому розхристана куртка-вітрівка і як вона дихає. Гоца поправила шалик під вітрівкою, й ми завмерли без руху. Мовчки. Поруч.

– Вам не страшно? – раптом спитала вона, коли наші руки мимоволі торкнулися у темряві й негайно розлетілись.

– Нє.

– Ви такий хоробрий.

Гоца полізла до кишені по цигарки, й ми знову запалили.

У голові кружляла божевільна фраза: «Можна вас поцілувати?» Але від самої думки, що я наважуся це вимовити, все в мені стерпало. А просто кажучи, я стидався вийти на дурня. Вперше в житті.

– Давай на «ти».

– Добре, давай на «ти», – погодилася вона.

– А що ти малюєш?

Трохи помовчала.

– Ну, це треба показувати. Це нефігуратив.

– А як це?

– Дуже просто. Це коли важко щось упізнати. Абстрактний живопис. Я дуже люблю абстракціоністів. А ти трохи орієнтуєшся в мистецтві?

Я кашлянув, даючи зрозуміти, що не дуже.

Гоца пояснила, що складно говорити про нефігуратив, не показуючи на прикладі. Але знову додала, що це добре видно на прикладі її власних робіт. Які, до речі, «у неї дома».

Ще вона розпитувала мене, чим я займаюся, чи подобається мені працювати в кафе, коли в мене зміни, чи цікава тут публіка, чи не крадуть книжок – словом, мала мене за дурника. Ми докурили, обережно спустилися рипучими сходами донизу. Після такої мандрівки я відчув, що тепер можу поводитися поруч із нею більш-менш адекватно, хоча вибрики її неслухняного волосся, яке торкалося моєї щоки, щоразу пробуджували в животі хвилі неспокою.

– Я зайду ще, – пообіцяла вона. – Коли буде Вірста. Покажу твої фотки.

І пішла кудись у порожнє місто. Кілька секунд ще відлунювали її кроки.

Я повернувся в кафе.

Від самого початку вона мені видалася близькою – з різних причин. Взяти хоча б рівень асоціацій. Я часто моделював свою пам’ять у вигляді альбому світлин, тому образ дівчини з фотокамерою відразу вступив у резонанс.

Врешті мені вдалося побачити Гоцині «роботи», і для цього справді довелося побувати в неї на квартирі.

У кінці жовтня один із друзів кафе – людей, котрих ти зустрічаєш завжди з радістю – влаштовував паті на честь свого дня народження. Звали цю людину Едас, він був із тих же кіл клубної молоді, що й Гагарін та Їжак. Паті починалося після дев’ятої. Надворі було темно й осінньо. У кафе було накурено та весело.