Любко Дереш - Намір

Вірменин виклав на касу гроші за чергову пляшку і пояснив Юрі, що з милості Господа усі хвилювання тимчасово вщухли, і тепер він збирається поїхати на кілька тижнів до себе на батьківщину – в монастирі, до святих ченців. І йому якраз потрібен порядний чолов’яга, який би міг припильнувати за квартирою. Підлити вазонки, наприклад, погримати баняками, пошуміти, переночувати – словом, створити враження, буцім у хаті хтось живе. Для більшої зрозумілості Акоп додав, що може Гагаріну за це заплатити . Гагарін, блискавично просікши, скільки буде два плюс два з процентами, від грошей відмовився, однак спитав, чи може він, Акоп, довіритися йому, Юрі на прізвисько Гагарін, з приводу третього чоловіка, такого ж богорожденного й береженого (мався на увазі я). Акоп не заперечував.

Закінчилося все тим, що вірменин пішов із кафе десь аж коло четвертої, забувши на високому табуреті біля шинквасу пакет із творами Драйзера.

Наступного ранку Гагарін, особливо не розраховуючи на те, що його пригадають, заглянув разом із забутими книжками за вказаною адресою. Це виявилось буквально на сусідній вулиці. Вірменин пакував валізи. Йому було хижо з будуна, але він усе пам’ятав, навіть Драйзера, судячи з важкого погляду, яким зустрів принесений пакет. Акоп мало вдавався в деталі, попередив тільки, щоб не впускали до хати жінок, які будуть стояти під дверима і переконувати, що вони Акопові доньки, сестри, подруги чи матері.

Ми з Гагаріним порадилися і вирішили, що на канапах спати небезпечно. Надто дорогою виглядала їх пергаментна обшивка і надто легко можна було завдати їй непоправного збитку. Тому стелилися на підлозі – і безпечніше, і для постави добре. Підлога була з підігрівом, що мене вразило в цій хаті найбільше.

Коли квартирне питання вирішилося в такий чудесний спосіб, нам стало простіше. В Акопа було цілодобове водопостачання. Відтепер при зустрічі з Гоцою я не комплексував з приводу немитої голови чи зачерствілих шкарпеток. Життя, так би мовити, налагодилось.

У цей конкретний жовтневий вечір, коли у «Відкритому кафе» гуляли Едасів день народження, відразу по закінченні зміни я відчув, що зовсім не хочу йти додому, а хочу навпаки – гуляти й веселися. Хочу вполювати собі Гоцу Дралу.

Було б цікаво збоку подивитися на нас. Я помітив, що з мене вийшов би непоганий злодій. Спритний, обережний, безсовісний, не схильний наступати на ті самі граблі двічі. Наче вогонь, який обпікає власним зухвальством та розумом. Моя тактика по завоюванню жіночого серця нагадувала сюжет кіднепінґу: зміїно, дурманно, пускаючи в очі дим, ховаючись за дзеркалами…

(Втім, із такою самооцінкою – зміїно , ха-ха, дурманно – великих пограбувань не здійснити. Таких, як я, ловлять на колгоспному полі з відром картоплі.)

Гоца Драла бачилася мені суперником. Вона мала розум криміналіста-аналітика, тонкого знавця предмета свого зацікавлення. Вона проникала, як вода, у всі стики та шпари, наперед прораховувала мої слова, мою логіку. Вона – переслідувач, який без жалю може присвятити ціле життя погоні за ціллю. З однаковим успіхом полює вдень і вночі. Я боявся її, бо знав, що всі мої маски для неї ніщо – привід для насмішок.

Того вечора сталося так, що дві дороги, які лежали на різних схилах гори, привели нас на спільну вершину. Я дозволив упіймати себе на крадіжці мисливця, який погодився, щоб його вкрала звірина – і от, мисливця украдено, а звіра впольовано. Шлюбні ігри мангуста і кобри.

Як казав старий мудрий Чжуан Цзи з книжкового відділу, чиї роздуми в зеленій палітурці стояли на третій полиці зверху в середній секції, кгм-кгм: «Перший крок до мудрості Дао – це вхопити тигра за яйця». Другий крок до мудрості Дао – ні, не зрозуміти, що тобою керувало, а з’ясувати: відпускати тигра чи ні?

Ми зіткнулися біля туалету – я виходив, їй не терпілося ввійти. Мабуть, якийсь секретний промінь навмисне проектував на нас ідіотичні ситуації на кшталт оцієї, коли треба мімікою передати щось набагато більше, ніж просте здивування від зустрічі коло вбиральні.

Гоца повелася буваліше – смикнувши мене за комір, притягла мою голову собі до губ і прокричала крізь музику: «Там зверху! Є мій столик! Я зараз буду!» Прохолодна рука, легка та звивиста, зісковзнула з моєї шиї, й Гоца, залишаючи шлейф аромату вже впізнаваних парфумів, зникла в туалеті. Єдине, що могло мене в цей момент хвилювати, – чи не забув я злити після себе воду.

Піднявшись сходами на балкон, я побачив у кутньому столику її киргизьку вовняну сумочку – надто стильну річ, щоб залишати отак без нагляду. Ах, свята наївність. У нас тут вже кілька косметичок пропало, продавці навіть пробували ловити злодія на живця, але невдало.