Любко Дереш - Намір

Гоца вимкнула частину світел. Ми сіли на глибокі ротанґові крісла у кутку галереї. Журнальний столик, наполовину зі скла, наполовину теж із ротанґу, завалений слайдами і нарізаними кадрами плівки, виглядав мило. Рипучі крісла були застелені подушками, і сидіти на них було напрочуд зручно. Гоца розвернула своє крісло до мене в профіль. Так їй не потрібно було щоразу нахилятися до попільнички на столику – тільки простягни руку і струшуй. Я зробив так само, розвернувшись лицем у протилежний кут, – наші погляди знову були спрямовані паралельно. Над нами світила дрібна жарівка, спокійне тихе світло. Навпроти очей опинилася прегарна позитивна абстракція, бризки пшенично-рудого, сплетені у подобу хвиль, що розступилися. Невже справді можна робити шедеври з такою легкістю? Скільки – два, три помахи?

– Це приблизно так само. Удар пензлем з тушшю, удар пензлем з водою. Цього досить. Називається «Безконечність моменту».

– Вмієш читати думки? – пожартував я.

Вона всміхнулася, задоволена.

– Найкращі художники Відродження – тільки ремісники, така моя суб’єктивна думка. Імпресіоністи – теж ремісники. Вони перемальовували, як машини, як фотоапарати. Абстракціоністи, кубісти – уже жвавіше. Але теж, з іншого боку – скуто, бідно… Нема польоту. Суходрочка, пробач, будь ласка. Але що вдієш? Мені відомо, як це – коли пробувати зробити цю справу насухо. – Тут я не зовсім зрозумів, на що вона натякнула.

Гоца продовжувала:

– Три удари – цього досить, щоб видно було, хто ти і де ти. Я не кажу, що ударів повинно бути строго три, я числами не захоплююсь. Картина повинна тебе вести. А ти повинен бути легким на підйом, якщо хочеш зайти далеко. Як виняток техніки трьох ударів я визнаю ще три удари уяви. Це коли ти зробив три штрихи і побачив, що вони можуть замінити один. Тоді ти ще робиш три удари, і ще три. І маєш потрійну композицію. Перший удар – одкровення. Другий – підтвердження. А третій – рух далі…

Я слухав її, як самого себе. Я в житті ніколи не цікавився живописом, і мені не потрібно було сто років вирішувати для себе, були художники Відродження митцями чи все-таки ремісниками. Але я міг підписатися під кожним її ще не сказаним словом, бо наперед знав, що воно потрапить туди, куди треба, де у мені вже дозріла порожня комірка. Вона могла верзти нісенітниці, але навіть нісенітниці, сказані її вустами, латали мої пробоїни. «Є ж на світі такі чудові люди, – дивувавсь я. – Котрі влучають, не цілячись». Факти біографії, її коментарі до них, історії, які з нею траплялися в житті – це все здавалось до болю знайомим, ніби ми вже колись були знайомі.

А ще знову подумав: «Це та, котру я візьму зі собою».

Гоца докурила і пішла темним коридором ліворуч, на кухню, таку ж велику, як майстерня. Ввімкнула музику. Музика лунала неголосно, але рівно. Мабуть, у приміщенні теж було кілька динаміків у різних кімнатах. Грало щось мелодійне і ритмічне, з м’якими глибокими басами. Теж мінімал, завдяки сьогоднішнім сетам я вже навчився його впізнавати. Під враженням від атмосфери майстерні музика здалася такою ж, як і її власниця – чистою і красивою.

Я знову роззирнувся довкруги. Художники викидають великі порції енергії, коли малюють, і від цього їхні думки завішують робочий простір, як павутиною. У просторі Гоци мені було комфортно, довкола неї було свіжо й чисто.

Повернулася вона з недавно розпочатою пляшкою мартіні, запітнілою, бо щойно з холодильника. Випила трохи з горла і передала мені. У животі забурчало – мені хотілося не випивки, а чогось поїсти. І все ж ковтнув добряче. Мартіні виявилося солодким і зігріваючим. Після нього з’явилося бажання запалити цигарку і ковтнути ще тої пахучої краси. У майстерні Гоци я почувався захищеним. Ніхто нікуди не поспішав, надто ж я: ніж проводити час у квартирі Акопа, волів енджоювати лайфом тут.

Ще раз ковтнув із пляшини, наслухаючи, як добріють внутрішні органи. Гоца теж окосіла, вона і в кафе ще добре хиляла.

– Знаєш такого Леонардо да Вінчі? А Мікеланджело? Знаєш?! Молодець. Напевне, готувався, перед тим як іти дивитися на картинки? – Гоца посміхнулася. – Вони великі, але не творці. Відтворювачі . Що бачили, те й малювали. Вони не створили нічого нового для ока. Нічого сенсаційного, нічого потойбічного. А нефігуратив – я спеціально хотіла тобі розкрити цю таємницю, теж підготувалася – нефігуратив дозволяє у творчості бути вільним. Ти можеш робити що хочеш. Ніщо не стримує, головне – не стримуй себе сам. Творчість означає розкутість. Спонтанність. Це свобода. Ти розумієш, що я кажу?