Любко Дереш - Намір

– Може, колись? Десь?

– Може. У Дійсності немає неможливого.

Було щось розпачливе в нерухомості осінньої ночі. Вже повинен би випасти сніг, а його все нема. Навпаки, в повітрі вчувається потепління – антициклон з-над Італії. Парниковий ефект на середніх широтах. Неправильні кліматичні ритми, вони створюють враження урвищ. Ця осінь – плоскогір’я, що уривається над прірвою холоднечі.

Гагарін щезає так само, як з’явився. Без попереджень, особливо не прощаючись. Так навіть краще, коли не прощатися. Ніби нікого й не було.

Усе можна забути, переводячи важкі подихи.

– Я йду в холод, – шепоче він. – У відкрите світло.

– А що залишається мені?

– Пригадувати. Один смак.

Пауза.

– Я маю подарунок для тебе. Три дні.

Один смак.

Я наче отямився від сну, тільки повторюючи: «Один смак». Мене пронизало поривом вітру. Я стояв сам.

Один смак . Я стояв самотньо біля «Відкритого кафе» і пробував нагадати , що, власне, вселило в мою душу цю печаль із присмаком тундри. Щось про осінь і холоди. Вихід у холод.

На вулиці було незвично тепло, як на кінець листопада. Пробую відновити події останніх десяти хвилин, та все якось не клеїться. Знову був сам на нічній зміні… далі я вийшов із кимось перекурити… ні, все-таки вийшов сам… Зараз, зараз – щось таке промайнуло в пам’яті. Про щось замислився… щось собі говорив… ну ж бо, згадай!

Не зміг. Тільки прірва у безнадію, що нависає над нашими широтами о цій порі року.

І відчуття, ніби я знову зостався сам.

За кілька днів після цього дивного розпачу я зауважив, що вся моя мисленнєва діяльність наче вимерзла. Не було думок, тільки рішення і дії.

Всередині я став чужий і холодний. Наче у грудях стих спопеляючий крижаний суховій. Замість цього з’явилося відчуття, яке ловиш, коли посеред голого поля помічаєш опудало, неприкаяне й безнадійне. Вся його компанія – тільки пронизливий вітер, від свисту якого хочеться плакати.

Місто здавалося чужим у своїй штучності, у вільні від роботи дні я забрідав далеко за його межі, до іподрому і далі, у поля. Мене переслідували неясні, але болючі спогади про те, чого не було. Поля… Вони кликали мене, нагадували про щось далеке й нетутешнє…

На третій день такого стану, гуляючи між віддалених пустирів за іподромом, я віддалився від траси. Віяв лютий голодний вітер, мертві рослини терлися жорсткими стеблами. Відзначив, що зайшов досить далеко від людей, і лише тоді зауважив, яка незвичайна тиша панує навкруги. Вітер ущух, небо округлилось. Дихання стало непомітним. Насувалися сутінки, несподівано знайомий світ пірнув мені в зіниці, як у нірки, оголивши глибину, від якої підкошуються ноги.

Рельєфний час

То було так, ніби я узрів таємницю. Я відчув саму Пам’ять, присутність, у якій ми віднаходимо смисл. Те, що я бачив, не мало власних значень, у його розкішному плині можна було тільки ВПІЗНАВАТИ ЗНАЙОМЕ: місця, людей, події… Але саме по собі побачене не могло називатися навіть Пам’яттю, тому що не мало вигляду, не мало сенсу.

Я осягнув, що переді мною плинув велетенською стіною… сам ЧАС!

Не можу сказати навіть, що я користувався звичними органами чуття, настільки все було в ту мить інакшим. Здавалося, мене там взагалі не було! Звуки спалахів, мерехтіння, особливе, незнайоме раніше почуття скаженої глибини. Велична плинність у всьому… все тече кудись у нескінченність.

Мене зігнуло. Зі спини спостерігаю, як хтось ригає на стерню. Не втямлю: я тут – чи я там? Хто бачить – той скрізь.

Спустилась ніч. Витер губи. Очі знову дивились, як очі. Мене оточували потемки, зовсім не схожі на хтонічну темінь часохащів. Ледь не засинаючи просто посеред поля, я силою змушую себе усвідомлювати, що був свідком картин, які з панічною швидкістю тануть у пам’яті. Залишаються тільки ями з невловними відблисками, завбільшки з небесне тіло кожна.

Єдине слово, яке я виніс звідти, це «пульсація». Решта слів мала дуже мало спільного із побаченим. Це не простір, це переживання. Воно – безпосереднє доторкання до неможливого. Становище з додатком «може». Тому що все там – тільки можливість , де нічого ще не сталося, але все, що стається, має у своїй сутності цю бурштинно-вугільну заграву.

На Галичині кажуть: «може» широке і глибоке [6] Гра слів: moїe – «може» і morze – «море» ( пол., гал. ). . І додам – темне.

Рельєфний час – такий самий, як і «може».