Любко Дереш - Намір

Поки Гоца мила руки у ванній, я вивчав її кухонне начиння, проектуючи особливості кухні на її власницю.

– Давай я приготую нам картоплю! – гукав я до Гоци, яка шуміла водою у ванній.

– О’кей, – відгукувалась вона. – Візьми в морозильнику кальмарів!

– У тебе є кальмари? – викрикував я здивовано. – А як їх готувати?

– Я навчу! – озивалась вона і щось там шурувала щіткою. Мила ванну? – Спочатку постав баняк з водою, хай закипить! Далі подивися, чи є в холодильнику авокадо…

Поки я виконував її вказівки, Гоца підійшла на кухню, вже переодягнута в домашню майку і картаті штани-багами. Від неї віяло прохолодною свіжістю. В такому легкому одязі її фігурка дивилася напрочуд апетитно. Гоца зловила мій мимовільний погляд, обвила мене руками. Її стегна притислися до моїх.

Готування кальмарів ми відклали ще на півгодини.

Авокадо в холодильнику не було. Гоца сказала, що то не біда, можна й без них.

– Ми ж не мажори! – пожартувала вона. – І взагалі, авокадо більше до восьминогів пасують, особливо коли з томатною пастою. Колись я покажу тобі, як готувати з восьминогів зупу по-мозамбікськи.

– Ого, ти була в Мозамбіку?

– Проїздом, коли подорожувала у ПАР. Дивилася на левів у Національному парку. Ще якось розкажу. Значить, береш тушку восьминога, розробляєш її – окремо ноги, окремо голова. Кидаєш це в окріп і трохи проварюєш, після чого додаєш томатну пасту, кришиш цибулю, додаєш м’якоть авокадо, солиш, перчиш…

Я наполіг на тому, щоб відварити на гарнір пару картоплин – боявся, що кальмар може стати мені поперек горла. Мороз ішов по шкірі, коли згадував, що доведеться зараз жувати якогось молюска.

Тим часом Гоца вчила мене патрати кальмарів. Їх також треба було спершу кинути в окріп, потім швидко покласти під холодну воду. Від цього жорстка плівка легко злазила. А далі все гранично просто – злегка підсмажуєш тушки на олії, і – вуаля!

На щастя, у готовому вигляді, натерті спеціями, кальмари не виявились чимось понад мої сили. Подані зі сметаною, вони нагадали мені смажені свинячі вуха – як на вигляд, так і на смак.

Після вечері ми вирішили удвох прийняти ванну. Благо, ванна у Гоци велика. Ще минулого разу, вивчаючи широкий ряд пінок та гелів, я здогадався, що купатися Гоца мастак, і взагалі, є винятковою чистюлею.

Гоца багато говорила. В неї було неміряно енергії, тому вона ніколи не стомлювалась говорити. У неї для всього знаходився коментар, який вона одразу ж доповнювала співзвучною історією з життя. Варто було мені похвалити приємну музику, що линула з динаміків, як тут же я довідався, що музику записував на студії в Андоррі її друг – діджей, «нормальний чувак», але зловживав антидепресантами.

– Там усі в Андоррі мають затяжні депресії, місто в глибокій ущелині, скелі давлять на тебе – цілодобово, цілорічно. Всі андоррці такі пригнічені, із ними просто неможливо спілкуватися. А зимою особливо. Ти ж розумієш, там Альпи, вічна мерзлота. До речі, минулого року я їздила в Андорру на лижі з моїми друзями зі Швейцарії, вони скелелази, так, ще молоді, але вже професійні скелелази, вони розробили трирічну програму підготовки до сходження на Еверест, спеціальний комплекс вправ, фітнес, макробіотика, елементи йоґи, спеціальний психотренінг. Це все дуже холістично, вони помішані на холістичному підході, ну, ти андестенд? До речі, про психотренінги. Я, коли мешкала на Манхеттені, ходила на семінари угадай до кого!

Її нічим не стримувана думка гуляла вільно по всьому життєвому досвіду, навантажуючи мене детальною, але мінімально структурованою інформацією про події, людей та часи, за яких ми, виявляється, живемо.

А я лежав у гарячій пінистій воді, ароматизованій оліями тим’яну і лайма, дозволяючи собі просто розслаблятися, слухати музику і у піввуха ловити Гоцин потік слів. Я все думав – як один день може вмістити в собі цілий тиждень? Скільки я сьогодні всього пережив, важко навіть пригадати. Що змушує час розтягуватись і збігатися? Які причини цих явищ? А потім я перестав думати і про це – тіло розм’якло, і в голові стало порожньо. Гоца теж замовкла, геть виговорившись. Ми просто перебували у стані чистої спонтанності, коли немає ні минулого, ні майбутнього, а є нічим не обумовлений момент теперішнього. Я настільки розслабився, що на секунду відключився і побачив дуже короткий, можна сказати блискавичний, сон.

Я сиджу на балконі «Відкритого кафе» разом із якоюсь дуже близькою мені людиною, молодим, але старшим за мене чоловіком в окулярах. Він піднесено говорить мені приблизно таке: