Любко Дереш - Намір

У будь-якому випадку, Гоцина спальня коштує окремої згадки. Можливо, там насправді немає нічого цікавого, але ви ж розумієте – у мене з цією кімнатою багато особистих спогадів. Я ще ніколи не бачив подібних спалень. Але ж і Гоца була людиною, яка вміла дивувати.

Одна стіна була недбало замальована вохристо-червоним, друга – так само недбало – чорним. Дві інші були приємного бежево-сірого відтінку. Я вже на автоматі схоплював, що недбалість – це стиль, а триколор – впливи Малевича. З ким поведешся, того й наберешся.

У куті порожньої кімнати, просто на підлозі, вкритій офісним ковроліном, лежав ортопедичний матрац, 0,45 × 1,9 × 2,5 м. Окрім матраца, під стелею вохристої стіни було віконце, яке виходило на рівень бруківки, і стінна шафа, де Гоца зберігала свою колекцію: Гоца колекціонувала художню постільну білизну. Кілька пошарпаних книжок англійською у м’яких обкладинках валялися поруч із ложем, але.

Але – матрац та голі стіни. Все. Блаженний мінімалізм.

Її підхід мені настільки сподобався, що я вирішив: коли доведеться жити самому, обладнаю спальню аналогічно. Матрац і голі стіни. І все. Блаженний мінімалізм. (Хоча стоп! Коли це мені доведеться жити самому? Я Гоцу відпускати не збираюся!)

Того вечора ми засиділися допізна. Ми взяли напрокат фільм китайського режисера, стрічка називалася «Герой», у ній знімався Джет Лі, якого я запам’ятав із попередніх Гоциних кіношок. Характерно китайська естетика: спокій у русі та рух у спокої. Стрічка була про китайську давнину: про ворожнечу в Піднебесній, про імператора, що хотів правити над всіма царствами, та про героя, який мав загинути. Дивлячись, як міняються прекрасні пейзажі та вишукані халати, чомусь думав про Гоцу з її любов’ю до яскравих простирадел та напірників.

Не знаю, чим нас причарував цей фільм, але після нього і мене, і Гоцу потягло на «філософські теми». Ми стали жертвами того настрою, з якого хочеться поділитися з людиною чимось дуже особистим, відкритися, розповісти іншому про себе те, чого не розповідав іще нікому.

– Ти знаєш, – почала Гоца, – я деколи думаю: куди я йду? Навіщо я йду туди? А куди б я хотіла піти? Ну, ти зрозумій мене правильно…

– Так, я розумію… – кивав я, а сам думав: «Ось він, підлий настрій відвертощів о пів на третю ночі!»

– У мене є все. Але воно все якесь… не таке, як виглядало здалеку, ти розумієш? Я не знаю, що мені тепер робити, коли я маю все. Я не можу нікому сказати про це, тому що іншим буде важко зрозуміти, як це: мати все і бути незадоволеною. Мене це гнітить. – Гоца скривилась і поглянула десь убік. – Мене це гнітить, і я не знаю, що мені з цим робити. Деколи хочеться кинути все. Почати все з початку. Деколи хочеться втекти в монастир, щоби не думати, як жити далі. Деколи хочеться жити на безлюдному острові, щоби ніколи більше не бачити людей. Деколи… я знаю, я говорю зараз наївні речі…

– Ні-ні, я не тому посміхаюсь, продовжуй…

– Деколи я просто хочу забути себе і думати, що я бідна дівчина, яка не знає, з чого почати доросле життя, яка боїться того, що її можуть не схотіти заміж, яка боїться самотності…

Гоца посміхалася дивною посмішкою. Я побачив на її віях сльози.

– Мені деколи хочеться просто бути… людиною… але я не можу. Я не така.

Вона змахнула вологу зі щік. Я взяв її за руку.

– Вихід є, – мовив я після паузи. – Я розумію тебе. Розумію, про що ти говориш. Я теж, можна сказати, відчуваю щось дуже подібне. Я ж через те й посміхався – ти просто мої думки прочитала.

– Але ж у тебе немає всього того, що є в мене? Ти мав би хотіти того ж…

– А ти уяви, що мені забагато навіть того, що я маю. Воно і так не належить мені, якщо подумати. Але в мене є щось таке, про що я тобі не казав. Я про це нікому не розповідаю.

– У тебе сім’я і діти?! – Гоца вже усміхалася. Ні, вона таки не вміла сумувати.

– Щось набагато більш обтяжливе. Феноменальна пам’ять.

– Тобто як «феноменальна пам’ять»?

– Ну, я можу все запам’ятати. Ніколи не чула про таких людей? У цирку виступають, фокуси показують. З того, що я чув, це в основному індуси. Не знаєш, бува, чому так?

– Хев ноу айдіа… – Гоца сіла, і її груди, оголившись, укрилися сиротами. Щоби не мерзнути, вона загорнулася в ковдру. Кумедна міна на обличчі мала виражати недовіру.

– Хочеш сказати, ти такий, як у Книзі рекордів Ґіннеса? Ану, покажи якийсь трюк!

Я запропонував прочитати уривок із довільної книжки. Вона покопалася трохи у себе в лептопі й прочитала уривок із книги В. Кандінського «Про духовне у мистецтві». Я повторив його слово в слово, Гоца при цьому слідкувала очима за текстом на моніторі.