Любко Дереш - Намір

Гоца почитала ще один уривок, уже на цілу сторінку, і я знову повторив його без вагань, а потім, для блезіру, повторив перший шматок, про кольори. Гоці така гра дуже сподобалася. Ми би ще довго випробовували одне одного, якби я вчасно не припинив це. Для ознайомлення було досить.

– Розкажи мені, як це так, – попросила вона. – Що ти, простий собі сільський бицьо і маєш у голові таку машинку?

– Нема нічого простішого, – кажу їй, – я пам’ятаю все.

– Ніхто не в силах пам’ятати все!

Подумавши, я погодився, що пам’ятаю не все, але дуже багато і досить чітко.

– Багато-багато терабайт інформації. Як комп’ютер.

Гоца, закутавшись у ковдру, сиділа і дивилася на мене, а я лежав мовчки, підклавши під голову велику подушку-обнімушку кольору аквамарину. Гоца спитала, як це: могти все пригадати і не сплутати.

– Схоже на руку з пальцями, – придумав я порівняння. – Може, колись, у дитинстві, ти й могла сплутати вказівний із великим, але не тепер.

– А тобі це не заважає? Я чула, таким людям дуже важко зосередитись на чомусь одному.

– Ні. Це нормально. Я пристосувався. Це просто ще один вимір.

Я трохи помовчав, обдумуючи, що можна говорити, а з чим варто зачекати.

– Мені здається, так і повинно бути. Кожен повинен відкрити цей вимір і навчитися діяти в ньому.

– А як це, по-твоєму, відчути його?

Я зам’явся.

– Розумієш, це все дуже делікатні речі. Ти не сприймай усе буквально. Цей вимір – він не десь за горизонтом. Він є просто тут, зараз. Ти його відчуваєш райт нау. От із чого треба почати – з усвідомлення, що цей вимір пам’яті уже є. Він слугує фоном для всього: для кожної речі, кожної думки, кожного почуття. Ти не зауважувала, як під час фільму на кухні в трубах текла вода?

Вона замахала головою.

– Але зараз, коли я направив твою увагу, ти фіксуєш цей звук. Так само і з пам’яттю. Вона є тлом кожного нашого дня. Вона містить усе, що ти коли-небудь проживала, а ще багато поверх того. Досить помітити його раз, і ти вже не згубиш його. Ти запам’ятаєш цей смак. Один смак для всього.

Щось промайнуло у пам’яті, коли я вимовив ці слова. Можливо, я їх від когось почув? Але це було б неймовірно. Їх могла сказати тільки людина, котра знала, що каже. А я таких, хе-хе, не пригадую.

– Поки ти сама не помітиш цього фону, ти не житимеш, а поневірятимешся у снах.

– А я поневіряюся в снах?

– Ні, чому ж… Ти малюєш. Тебе держить пробудженою малювання. Мене – пригадування. Шляхів багато. Смак один.

Запала пауза. Я відчував певне розчарування. Даремно я повівся на цей настрій відвертості. Завжди так – спершу розкажеш забагато, а потім шкодуєш. Треба було не спішити, а підготуватися як слід. Час переводити розмову на жарт.

– Ну от, Гоцо, я розкрив тобі свій секрет. Тепер ти мені розкрий свій секрет.

– Який секрет?

– Що ти бачиш, коли малюєш?

– Бачу те, що малюю.

– Он як… – я задумався. – Я тобі зараз дещо скажу. Ти, може, не зразу зрозумієш, до чого я веду… тільки ти не лякайся, добре?

– О’кей, я готова.

– Розумієш, котику, є люди, котрі не просто дивляться, а бачать. Це навіть по очах видно. Якщо в людини очі світяться таким жовтеньким, значить, вона бачить… ну, як художник. Творчо, чи як… Абстрактно. Бачить, що до чого… чи як його пояснити… Взаємозв’язки. Ну, а якщо біленьким світяться, значить, вона алкоголік. Ха-ха.

Вона почала кусатися і мнути мені шкіру на животі. Це значило, що на Гоцу напала дурка. Я вже її знав: зараз почне сексуально домагатися. Наш абстрактний базар себе вичерпав.

Гоца здерла з мене ковдру. Я під нею був голий і конкретний. Вона, теж гола, сіла на мою конкретність, то втискаючись, то підіймаючись.

– Коротше, П’яточкін. Ми тут не в бірюльки граємо. – Вона втиснула мої плечі в подушку, і я розсміявся. – Ти кажи мені прямо: чого ти від мене хочеш? – Вона притулилася сильніше і стала рухати стегнами. Я з силою втягнув повітря носом.

Недаремно казали мудрі даоси (із синьої брошури на додатковому стелажі у «Відкритому кафе» внизу справа): чоловіче янь скінченне, тоді як жіноче інь безмежне. Не встигли засохнути останні краплини мого скінченого янь на аквамаринових простирадлах, як Гоца Драла вже сопіла. Я втягнув носом її запах, аби утримати її глибше в собі.

Після того як вона розкрила мені свою таємницю, лейтмотивом для її зітхань стало: «Боже, як мені усе це остогидло».

Під «усім цим» малися на увазі «друзі», оточення. Друзів у неї було до лиха й тут, у Львові, то що вже казати про інші міста, де й нічних клубів більше, та й простору для фантазії неміряно. Серце болить, коли уявляю собі, що вона могла вичворяти без мене.