Любко Дереш - Намір

– Тоді я повторю ще раз: я не знаю, чи існує щось за сприйняттям, чи існує щось перед сприйняттям. «За» і «перед» – поняття, породжені особливостями самого сприйняття. Сприйняття можна поміняти так, що від твоїх «за» і «перед» не залишиться й сліду. Тому напевне я знаю тільки одне – я сприймаю. Це факт. Усе інше під знаком питання. Оскільки все, що ми будемо знати про світ, залишиться тільки нашим сприйняттям світу, давай приймемо це теж як факт.

– Тоді взагалі, виходить, немає на що спертися в такому світі, – сказала вона. – Нема куди йти. Одні фантоми, лабіринти…

– Так. Залишається тільки воля. Ти переносиш вагу з логіки на волю. Логіка – це магія натовпу. Вона діє доти, доки ти не зміниш погляду. Опинившись за точкою нуль, ти усвідомлюєш: кожен твій учинок завжди був, є і буде актом волі. Доки ти не усвідомиш цього, твоєю волею будуть маніпулювати маги натовпу. Я знаю, ти вже досягала точки нуль. Пригадай: зробити крок убік – це й було вольовим рішенням.

– Звідки ти знаєш, що це було саме актом волі? Може, це було щось інше.

– Я не знаю, чи це було саме «актом волі». Таким словом я називаю те зусилля, що об’єднує тебе зі світом і допомагає тобі діяти в ньому. Це зусилля – в основі кожного вчинку. Якщо ти помітила, гола логіка та розумування самі по собі нічого змінити не можуть, вони тільки спрямовують волю. Якщо хочеш, можеш назвати це «палкою» або «рибою», мені однаково. Те, що я називаю «волею», є елемент Дійсності. А Дійсність не має ні назв, ні імен.

Чим глибше ти приймаєш факт, що не знаєш світу, тим усе навколо робиться дивнішим і дивнішим. Речі перестають бути собою. Світ ніби ширшає. Ти вчишся дихати на повні груди. Ти даєш розуму завдання: знаходити точки дотику зі світом, де в тебе залишилися старі уявлення про дійсність. Кожного разу, коли ти в житті робила якийсь вчинок, ти кодувала частину свого світу певним світоглядом. Ці закодовані ділянки – сліди прикладання волі. Воля несе цей код, тому що воля підтримує світогляд. Поганий той світогляд, в якому немає місця для волі. Такий світогляд рано чи пізно перетворюється на в’язницю. Ти повинна поглянути на старі речі новим поглядом, розкодувати їх.

– Ти маєш на увазі, що я змінюю ставлення до певних подій, які зі мною ставалися?

– Правильно. Ти звільняєшся від суджень і висновків старого погляду. Це виплутує твою волю з минулого й збирає в теперішнє. Минуле без підтримки волі ніби перестає існувати, стає нечітким – але не таким нечітким, як при склерозі, а таким, що допускає багато варіантів, які могли бути там. Тому що «там» тебе вже немає. Ти завжди є тут. «Там» – фікція. Згорнуті можливості. «Тут» – розгорнута можливість, яка вважається дійсністю.

– Складно щось говориш. Хочеш сказати, минулого не існує?

– І так, і ні. Доки воля розсіяна в часі, воно існує. Коли воля зібрана, залишається тільки «зараз», навіть якщо розум говорить, що це минуле чи майбутнє.

– Не розумію.

– Тоді спершу вислухай ось що, а до цього питання ми ще повернемось, – сказав я і повів далі: – У міру того як ти звільняєш волю із полону суджень, твій погляд м’якне. Твій погляд на світ починає допускати можливість чудес. Ти вже не просто на словах, а на повному серйозі не знаєш, чим є пам’ять, чим є час, чим є ти. Гасне розумування, з’являється відчуття. Логіка причин і наслідків тане, зате набирають контрасту химерні зв’язки між тим, що всередині тебе, і тим, що назовні. Ніби ти говориш зі Світом і Світ відповідає тобі. При досягненні критичного порога вивільнення може статися щось непередбачуване. Наприклад, ти можеш побачити свою пам’ять з відстані, й навіть не як свою , а просто як Пам’ять… як Щось…

– Як це уявити? – спитала вона зацікавлено.

Я усміхнувся.

– Це не треба уявляти. Уява працює на пальному досвіду, правда? Поки ти це не переживеш, ти цього не уявиш. Це інший досвід, зовсім інший.

Гоца скривилася.

– Ну, а хоч приблизно? Ти ж так гарно все говориш! Я це хочу побачити!

– Я можу тільки підбирати метафори, але хай… – я задумався, з якого кінця краще почати. – Зараз наш погляд налаштований так, що речі нам бачаться як розрізнені об’єкти. Оце ти, оце доріжка, оце алея. У певному сенсі можна так поміняти свій погляд, що ви будете виглядати для мене як святі в раю. Або – як вісники пекла… ну і так далі. Але можна поглянути й по-іншому, міняючи не просто кут зору, а його глибину. В такому разі речі перестають бути речами. Їхня речовість стає ніби сонячний промінь у товщі озерної води, один із багатьох променів, що пронизують її. Ти бачиш глибину і темряву. Хоча з таким самим успіхом ти можеш бачити прекрасне світло й спалахи. Це не має значення. Тільки, заради бога, не думай, що глибина й пітьма – то царство сатани, а світло і спалахи – престол Господній і слава Його.