Любко Дереш - Намір

– А що в тій темряві?

– Що в темряві… Ех, навіщо я це говорю, понавигадуєш зараз бозна-що… Зрозумій, це не та темрява, яку ти собі можеш уявити, і глибина не така. Це все не для очей. Це одне-єдине відчуття , настільки сильне, що від нього в тебе починаються видіння. І це відчуття – воно якраз і є основним, а зовсім не те, що ти бачиш. Це відчуття роздирає тебе на шматки, розносить на цілий Всесвіт… Саме так – ти мовби в одну мить бачиш всю Вічність, але в ту ж мить тебе немає ніде. А тепер викинь з голови все, що я сказав, і повтори собі: «Я не знаю, що таке світ. Я не знаю, що таке я».

Гоца слухняно повторила:

– Я не знаю, що таке світ, я не знаю, що таке я.

– Цей шквал відчуттів минає дуже швидко, але вже не стихає повністю, а бринить десь на периферії свідомості. Якщо розглядати людське життя як мить взаємодії з Вічністю, то це вже є взаємодією зовсім іншого порядку. Ти встигаєш пережити стільки нового, скільки в нормальному режимі вміщають сотні й сотні років буденного досвіду.

– Що саме ти переживаєш? – спитала вона.

– Ти переживаєш ривок пізнання . В ці миті не існує ніяких бар’єрів. Мене цікавила пам’ять, і я відчув, як воно є. Саме про неї я тобі й хотів розповісти.

– Про пам’ять можна говорити по-різному. Пам’ять – це те, що було, вибране із того, що могло бути. Момент рішення – найтонший момент доторку до дійсності, тому що вибір – це не просто вибір. Це творення реальності. Без нас, без нашого погляду на дійсність вона є всім, чим завгодно і нічим із того. Ми прийшли туди, звідки почали: світ проявляється під нашими поглядами. Це зовнішній бік світу. Внутрішній бік – те, що залишилося поза поглядом. МОЖЛИВЕ.

Тому про пам’ять можна говорити різними словами. Можна сказати, що є пам’ять твоя, є пам’ять моя, є пам’ять народу чи пам’ять цивілізації. А можна сказати й так, що є ДІЙСНІСТЬ і маленькі волі – твоя, моя, народу, цивілізації. Де ми прикріпимося своєю волею, там і починається наша пам’ять. Для ДІЙСНОСТІ не існує ні минулого, ні майбутнього, не існує «там» і «тут», як і безлічі інших понять, людських і нелюдських. Своєю волею ми розгортаємо ці поняття у знайомий світ з його обставинами часу й місця, з минулим і майбутнім.

Я зробив жест рукою, окресливши насичено-червоний захід. Таке небо віщує вітер.

– Усе навколо нас – живе. Тому що належить Дійсності. Раз ми зібралися всі тут: ти, я, це небо, ці хмари, цей вітер, ці дерева – отже, наша воля настроєна в унісон. Частково вже тому, що ми живемо під куполом волі Землі. Земля теж має свою пам’ять, незмірно більшу за пам’ять людини чи навіть людства. Ми не знаємо, що таке Земля, і не знаємо, що таке людина, але різниця між нами така велика, що ми бачимо: Земля – це планета, а людина – це людина. Земля береже пам’ять про все живе, що коли-небудь жило чи житиме на ній.

Феноменальна пам’ять – тільки один із наслідків вивільнення волі. Те, що можна вважати фенопам’яттю – коли ти чітко пригадуєш події минулого, – є просто захисною плівкою для розуму. Насправді ти переносишся в минуле , але, якби розум не вважав це «спогадом», для тебе все би закінчилося в дурдомі. Просто з часом розум звикає до перенесень, і в один день плівка проривається: ти виявляєш, що фізично перенеслася в минуле.

– А те, звідки я перенеслася, я пам’ятаю чи ні?

– У більшості випадків так.

– Що значить «у більшості випадків»?

– Питаєш, що значить? А от покажи мені тверді гарантії, що вчора ти дійсно була Гоцою Дралою?

Вона здригнулася.

– Так отож, – посміхнувся я і, сам не знаю чому, теж відчув мороз.

– З вищого рівня пам’яті можна отримати доступ до нижчих, як у дереві каталогів на комп’ютері. Вийшовши на пам’ять планети, можна зайти не просто в пам’ять довільної людини, а у пам’ять будь-якої живої істоти, що могла коли-небудь торкатися Землі. Ти можеш відчути себе динозавром, можеш «пригадати» себе пантерою, можеш бути деревом чи роєм бджіл. Єдина небезпека тут – залипнути в цій пам’яті й більше не повернутися. Хоча, з певної точки зору, нічого не поміняється. ДІЙСНІСТЬ – це нескінченні можливості того, що є, було і може бути. Це варіанти, які тягнуться у Всесвіті, ніби оптичні волокна. А наша свідомість – це світло, що біжить ними: деякими біжить, деякими – ні. В момент, коли світло пробігає ними, можливості перетворюються на те, що є. Для Землі немає значення, світло біжить спогадами мурахоїда чи Лесі Українки, вже хоча б тому, що все це є Нею, Землею.