Любко Дереш - Намір

Гоца змінилася на обличчі.

– Ти розумієш, що говориш? – перепитала вона недовірливо. – Ти говориш про фізичні подорожі у відкритому космосі.

– Звичайно. Якщо спрямувати увагу на інші сектори пам’яті Сонця, наприклад, то вони рано чи пізно перехоплять тебе. Спершу твою увагу, самі вершки. Потім туди піде твій зір, потім слух, а потім, одного дня, і вся ти, з тельбухами і з тим, що у тельбухах. І вийде, що ти перенеслася із Землі в якусь іншу площину. Тут немає нічого дивного.

Гоца мовчала, чи то оніміла, чи то перетравлювала почуте.

– А ти би міг, – нарешті сказала вона, – ти би міг якось це прямо зараз продемонструвати? Узяти і перенестися?

«Оп-па», – подумав я, але відповів бадьоро:

– Можу спробувати. Але спершу мені треба налаштуватися.

Мені ж не потрібно було переноситись у якесь віддалене місце. Досить у межах нашого широтного поясу.

Сонце зайшло, і на поле за алейкою, куди ми вийшли, запала морозна тінява, напівкремова – відображення хмар, напівкоричнева – відбиття сухого бадилля. Я залишив Гоцу стояти за бар’єром, а сам відійшов кроків на двадцять уперед. Довкола були безлюдні пустища, котрі мені до болю нагадували

(бабусині)

рідні краї у

(Хоботному)

Мідних Буках. Приховуючи розгубленість, я дивився за обрій і гарячково метикував, що маю зробити. Сухі рослини теж дивилися із зацікавленням – ну-ну, покажи, на що здатний.

Зосереджуюся. Уявляю собі місце, де я в дитинстві завжди відпочивав – місце на скелях. Воно являється мені блідим та нецікавим. Натомість у пам’ять настирливо пробує прорватися щось надзвичайно потрібне саме зараз.

Біла кімната. Біла кімната з дощаною підлогою, голі стіни, вікна без фіранок, просто голі вікна з помальованими білою емаллю рамами. Запах сухого цибулиння та порожнього горища. Де ця біла кімната? Багато нерозгаданого, непригаданого зовсім поруч —

Побілені вапном стовбури яблуньок дивляться на мене з байдужістю. Звідки воно? За цими спогадами, як за стіною, закрита вся моя сила —

І навпаки – я отут, за іподромом, закритий від цього знання…

Раптом приходить сила , приходить швидко й без попередження, відчуття, як у дитинстві, коли гойдаєшся на воротах, вперед і – спиною – назад.

назад

Стою під оглушливо-синім небом. Під ногами – щось біле, чи то сіль, чи то сніг. Відчуваю холод. Обпікаючий холод і повільний, повзкий жах. Роззираюся довкола. Біля ніг лежить моя тінь, немов пляма жиру на рисовому папері.

Усе, що я бачу – це безкрай білого піску і… калюжі чогось чорного. То тут то там серед інтенсивної синьо-білої пустелі помічаю круглі отвори приблизно двох-трьох метрів у діаметрі, наповнені лискучим чорним мазутом. Опускаю погляд під ноги. Зауважую, що на мені важкі армовані черевики. Тьмяна шкіра комбінезона проклепана смугами темного металу. Я підношу до очей руки – на руках важкі рукавиці, мов у сталевара. Весь я громіздкий і неповороткий.

Я стою на краєчку однієї з «ополонок». Чорна рідина в’язка, разюче контрастує з неземною синявою неба та грецькою молочністю піску. Вона нерухома.

Цілком несподівано з чорної калюжі вискакує… боже, що ж це таке вискочило? Я не встигаю зорієнтуватися, бо мушу зробити кілька неповоротких кроків назад від цієї… що ж це таке? Воно бубнявіє чорним жиром, більшає, швидко перетворюючись на людиноподібну істоту. Тепер це стара жінка з м’ясистим чорним обличчям, закутана з ніг до голови у щось блискуче, органічне, схоже на велетенську надуту кишку. Її слизька, кольору нафти кишка-хламида зникає хвостом у мазутній ополонці. Єдине деформоване око на вдавленому обличчі світиться жовтим злом.

Чую, істота щось гундосить. Тягуче і страшно. Проскакує асоціація чогось далекосхідного. Від неї віє огидою і жахом. Її обличчя блищить, у ньому присутній рух. Не задивляйся на блиск, дивися на…

Мені стає страшно.

Істота з нафти просувається до мене ривками, водить рукою. Якийсь потворний духовий інструмент висмоктує з простору повітря і заповнює сповільненим потойбічним звуком. Від пригнічуючої психіку тривожності – від цілковитого нерозуміння, що відбувається, мене охоплює холод. Нафтолюд вивчає мене нудотно-сяючим оком. Негайно треба тікати

хоп – і я з відчуттям міцного потиличника пригинаюся. Міжлінійні переходи – завжди стрес для організму і тяжкий шок для розуму. Підводжуся, впізнаю (з деяким запізненням) порожнє поле, специфічно деформоване сприйняттям після переходу. Зовсім інше, присмеркове освітлення. Тілом бігають електричні кольки, вгору-вниз. Аби припинити це відчуття затерпання, розтираю руки, обличчя. Гоца не втручається. Спостерігає там, де я її залишив.