Любко Дереш - Намір

Ну, потім ми їли минтая, пили чай із цукром і веселились як діти.

Реалізувавши останній пункт свого плану – зробивши дорогій моїй Гоці приємне – я лежав на білих простирадлах, розписаних чорними ієрогліфами, у теплі та затишку. Тихо грала музика – ми запрограмували аудіосистему на sleep через двадцять хвилин. Слухав музику і, як у дитинстві, уявляв собі до неї картинки. Ось гірськолижна база в швейцарських Альпах, тепла, із запахом сосни, наповнена красивими та веселими молодими людьми. Ось я між них, і Гоца ось, у мене на колінах. Грає «цик-цик» мінімал хаус, добрий і непретензійний, музика відпочинку, яку любо слухати в кінці дня, проведеного на лижах та на свіжому повітрі. Ось нам подають каву з молоком, ось уже готовий шведський стіл, а ось і самі шведи, наші приятелі, а це – наші приятелі-німці, ось – наші приятелі-французи, оце все – канадці, фотографи та діджеї, теж цілий день каталися разом із нами. Атмосфера товариськості, дружби та загравань, але, звичайно, ми з Гоцою одне одного ні на кого не проміняємо, і перш ніж піти у номер та зайнятися сексом, будемо разом зі всіма сидіти у вітальні, слухати музику монреальських діджеїв, і я буду тримати Гоцу на колінах, нюхати Гоцину шийку й уявляти себе ще десь-інде…

Чи справді варто мені муштрувати себе дисципліною, аби засвідчити алогічну інопланетну реальність, де жах і холод? Чи не можна мені жити в любові й насолоді, як оті молоді люди – я і Гоца на гірськолижному курорті в Альпах, де тепло й духмяно?

Чи справді я остаточно вирішив для себе, що щастя такого ґатунку для мене таке вже й зайве?

Ой, нудно мені, ой, паскудно.

Виклавши, так би мовити, ази, при кожній нагоді я повертався до теми оберненого погляду. Про що я думати не хотів, так це про Гоцине повернення в Канаду. Як міг, я старався зашифруватися від цього факту, вдати, ніби мене її від’їзд ніяк не зачіпає. Наразі ще був час, понад місяць.

Та все ж я мусив вирішити дві важливі речі, щоб рухатися далі.

Перше – Гоцу не відпускати, це вже забито. Поки буду живий, буду вчити її того, що знаю, аж нарешті вона сама почне насичуватися знанням просто з Нізвідки.

Друге – я зібрався провернути певний маневр, який саме – наразі не скажу, щоб не розсіяти волю. Цей фінт покликаний викрасти Гоцу з поля зору усіх цих так званих «друзів», котрі обплутали її своєю липкою увагою, яку потім доведеться нігтями з кров’ю віддирати від шкіри довгими безсонними ночами.

(Коли ми вже будемо разом, разом.)

– Це єдина річ, якою варто займатися, – пояснював я Гоці, не засвітивши поки що всіх карт. – Відкривати для себе Світ таким, яким він є, в усьому різноманітті досвідів. Не ховатися в маленькому закутку, – я обвів рукою приміщення кафе, де ми сиділи, хоч мав на увазі набагато більше, – не ховатися у закутку, а вийти на відкриті простори. Інші світи. Великі, недосліджені. Нові закономірності. Інші, ніж земні, принципи взаємодії. Для творчої людини кращого, ніж відкривати нове , годі й придумати!

Мені самому забивало дух, коли я уявляв, наскільки далеко можна зайти цим шляхом. Це ж, за логікою речей, одного дня навіть не захочеться повертатися… Нескінченна таємниця, перед якою все, що я знав і передбачав – нікчемний мізер.

О сила! Які обрії, які дистанції до подолання!

Гоца натомість реагувала не так ентузіастично. Радше вона тримала свою думку при собі – ці дівчата завжди сприймають нове з недовірою. Зате потім – ого-го, тільки тримай, щоб не втекла.

На доступних прикладах я демонстрував їй ірраціональний аспект світу. Найголовнішим я вважав переконати її, що видима причина і видимий наслідок – це дві незалежні події, скріплені нашою волею. Ми часто сиділи у кафе і спостерігали за людьми, а я при цьому давав Гоці коментарі з позицій волі.

– О, супер! – вигукнув я одного разу, коли офіціантка Юля ледь не полетіла шкереберть зі сходів. Я підбіг до неї і спитав, чи вона не травмувалася.

З переможним виразом повернувся до Гоци, що сиділа за столиком біля вікна.

– Щойно стався гарний приклад. Логічно припустити, що офіціантка просто перечепилася за східці і тому втратила рівновагу, чи не так?

Гоца погодилася, що так, все вельми просто і логічно.

– Це, – продовжую, – з погляду предметного матеріалізму, могло трапитися з кожним і будь-де. А з погляду часового матеріалізму стає очевидно: Юля вже третій день підряд кладе у чашку з кавою по три ложки цукру замість одної, як це робила завжди. Між іншим, класти три ложки цукру вона почала після того, як посварилася з товаришем. Кожен, хто відчуває брак соціальної енергії любові, їсть багато солодкого.