Любко Дереш - Намір

Ставки зроблено. Часу лишалося менше й менше. Хоч би все вдалося.

Аж тут почалося щось дивне. Якось у четвер вона не прийшла. І у п’ятницю не прийшла. Сам я спеціально не давався чути, бо знав, що дівчатам іноді потрібно відчути вільний простір.

Прийшла аж у суботу. Ми провели з нею години три у кафе, балакали, мовби нічого не сталося. Мимохідь у мене вихопилося щось про те, ніби людина не повинна обмежуватися полігонами людської пам’яті. Я розповів їй, що всі можливі досвіди, доступні людській свідомості, обмежені контуром людського потенціалу, за межами якого починається потенціал нелюдського рівня. І що достойна мета людини – вийти за рамки цього обмеження.

Слова подіяли магічно, але невлад. Гоца заметушилася і сказала, що повинна їхати сьогодні вночі до Києва. Я збагнув, що важливі процеси проходять повз мене боком, і я чогось не допираю. З дивною зажурою (Гоца відрадила мене від думки провести її на потяг) я сидів допізна у кафе і грав із Данилом, сином Косми, у шахи.

Холера, коли я починаю себе відволікати чимось на кшталт шахів, це означає, що справи йдуть не за планом.

Усе було нібито гаразд, але, з іншого боку, посудіть самі.

Гоца повернулася з Києва в компанії старшого фотографа, який загорівся бажанням зробити з нею кілька фотосесій на тлі міста. Всю свою чарівність вона випромінювала на цього патлатого чоловіка, й мені залишалися самі крихти. Вона привела свого фотографа просто в кафе, коли я був менш за все готовий відреагувати адекватно. Вони сиділи за нашим із Гоцою (за нашим із Гоцою!) столиком, і я обслуговував їх – приносив то пиво, то сандвічі, то ще пару еспресо «Лавацца».

Коли чоловік вийшов у туалет, я підсів до Гоци, вимагаючи пояснень. Вона зробила великі очі й заволала до моєї совісті, мовляв, отямся, хлопче, чоловік одружений, має двох дітей, не личить тобі, молодому парубійкові, ревнувати. Ми поцілувалися, й це трохи зняло напругу.

Але коли я вчергове піднявся на балкон, то їх уже не стало, тільки під попільничкою лежало кілька банкнот. Це вже було образливо. Ввечері я пішов до Гоци додому, але там було порожньо. З’явилася думка чекати під порогом, поки вона прийде. Однак я не хотів принижувати ні себе, ні її – наші стосунки базувалися на «вільному виборі».

Кілька ночей спав погано.

Мучився безсонням та нав’язливим маренням. Усе снилося, як ми з Гоцою влаштовуємо авантуру з вибухом, і поки всі нас оплакують, ми покидаємо цей вавилон. Врешті, закінчувалося тим, що серед ночі прокидався, згадував Гоцину реакцію. Тоді сідав на ліжку й викликав із темряви нашу символічну смерть.

Від недосипання став спотикатися. Чи, може, це було від того, що почав класти зайву ложку цукру в чай.

Нарешті. Нарешті якогось ранку вона таки з’явилася. Цілий тиждень, більше – півтора тижня ми жили, мов у сепарації, з її києвами та фотографами. Гоца прилетіла в кафе, наче літо, ніби найменшенька онука бога Ра. Ми міцно обійнялись, і я зрозумів, що хмари минули.

О цій порі відвідувачів не було. Ми піднялися на наше місце над виходом і, може, з годину балакали на одному подиху – ні про що, зате з позитивом.

Але я не дав собі забутися. Поки вона їздила по києвах, я тут дещо надумав. Далі затягувати вже не було куди. Потрібно викласти їй план дій і удвох розробити ситуацію. Ну, ви зрозуміли – ситуацію вдаваної смерті.

Я підкинув тему мимохідь, коли в розмові надибалася вдала для зміни ритму пауза. Спитав ненав’язливо, обережненько так, ніби й не маючи на увазі нічого конкретного. Залишаючи широкий шлях для перетворення всього на жарт.

– А ти б наважилася повністю відкинути все своє минуле життя?

– Ти про що? – не зрозуміла вона. – Знову про «старе і нове»?

– Ні. Взагалі, повністю відкинути своє старе «я». Докорінно змінити спосіб життя. Змінити імідж, змінити знайомства, змінити коло спілкування? Можливо, змінити ім’я, біографію? Чи достатньо ти артистична й експериментальна?

Вона придивилася до мене уважніше. Художники – вони ж візуали, і слухають вони очима. Ми сиділи на другому поверсі кафе, була одинадцята ранку, і відвідувачів не очікувалось. З динаміків лунала «5’nizza»: « Я не той, хто тобі потрібен, я не той, хто потрібен насправді », і зміст цих слів нагнав на мене забобонний ляк. Попросив продавця книжок ввімкнути щось бадьоріше. Він поставив диск із серії «Романтік коллекшн»: Френк Синатра, Луї Армстронґ, Поль Моріа, The Platters , Ніно Рота і Лондонський симфонічний оркестр, що виконує Yesterday , – ось нова музична політика закладу, переорієнтація на тих, кому за тридцять. Почався період занепаду, кафе потребувало відвідувачів заможніших, ніж підлітки-студенти.