Любко Дереш - Намір

– Це, – насилу сковтнула вона і заклала пасмо за вухо.

Яке виразне обличчя. Які свіжі губки. Як я хотів її. Я згоряв від цього мозолистого вогню. Не втримався і взяв Гоцу за руку, але Гоца висмикнула її й сама відсунулась. Автоматично, не контролюючи.

Вона злякалася.

Я зрозумів, що запоров місію. Вона злякалася, я це відчув.

Щоби приховати цю шокуючу незручність, Гоца запалила сигарету. З цигаркою в руці з нею відбулася метаморфоза. Вона стала зібраною, діловою.

– Я прийду до тебе через чотири дні. Я підготую ґрунт для того, про що ти говориш. Накидаю план, – сказала вона, дивлячись мені просто в перенісся. Її голос ледь чутно тремтів. Довкола очей завихрювався зеленкувато-золотавий димок.

– Я мушу зараз бігти. Все, цьом. – Вона встала з-за столу поспішно, перекинувши порожні келишки, розсипаючи недопалки з попільнички. Я стиснув її руку – надто сильно, вхопився за неї в німому відчаї… і на цей раз вона відповіла взаємністю. У короткий потиск вона вклала все тепло, що могла подарувати. Той потиск був прощанням… Болюче, безслівне розлучання з помираючим – вона співчувала мені. Але нічим допомогти зі своєї відстані не могла.

Ми враз опинилися дуже далеко одне від одного, і доторк тільки підтвердив це. Наші руки роз’єдналися, і, сам не знаю звідки, на мене налетів цілий шквал емоцій.

Я відчув: гру закінчено. Все пропало. Все пропало.

Гоца посміхнулася – погладила мене по щоці – й ніжно поцілувала на прощання. І я поцілував Гоцу… і ще раз поцілував би, але їй час бігти. Вимучую посмішку. Не дивлюся вслід, тому що на очі набігла сльоза.

Ну от, я так мріяв поплакати.

Плейлист на медіаплеєрі комп’ютера перейшов від Армстронґа Let my people go до Поля Моріа El Condor Pasa . Перші ж акорди викликали в мені гримасу болю.

El Condor Pasa. Політ кондора . Я відвернувся на табуреті до стіни й тихо заплакав. Але всі мої сльози віднині – тільки дощова вода.

Політ кондора. Рясні дощі полощуть зелені пагорби. Велике, сіре, відкрите небо

Щось у мені не витримує, і я давлюся сльозами – і я молюся

дайте, дайте мені неба похмурого

дайте музики серед запахів, щоб летіти між пасом дощу

наче кондор

наче звуки флояри

дайте Духа мені, Духа дайте, хай не покине мене

ані вдень

ні вночі

дайте сухожилля на ремні

щоби не порвало грудей від розпуки

дайте стійкості знести цей болючий політ до останньої ноти

прошу – стійкості до останньої ноти

що звучатиме десь далеко в холодному небі

звідки ллються дощі

котрі йдуть

не для нас.

Мимохіть ми зробилися ляльками у грі чогось більшого за нас – у такій грі, де малювалися зовсім інші горизонти, аніж ми планували побачити. Горизонти до млості тривожні. Бо реальні, а не надумані.

Коли збираєшся зробити зі своїм життям щось настільки масштабне, та ще й отак зопалу, то звертаєш на себе увагу сил, у котрих ти пробуєш відібрати роботу, – а вони, щоб ти знав, за свою роботу відповідальні.

Гоца не приходила. Почав хвилюватися, чи не сталося чогось. Мобільний вона радо вимикала й раніше, боячись поганих дзвінків. Тричі я заглядав до неї в ательє, але ніхто не відчиняв. Мені здалося, за дверима все-таки хтось був.

Минули чотири дні, важкі, неначе рвані рани. П’ятого дня, в понеділок, кухар Михась послав мене по сирники до приватного підприємця Зайця В. П. в район вул. Гуцульської. Коли я долав завалений снігом Ринок, мені привиділося, як у браму біля кнайпи «Синя фляжка» прошмигнула знайома постать. Видалося, ніби Гоца навіть устигла мене помітити.

Я кинувся до брами, але там нікого не було.

Пройшовся двориком до самої кав’ярні, зазирнув досередини – немає. Таки привиділося. Хіба…

Зазирнув у сусідні з кнайпою двері. Гоца присіла за сходами, зіщулена, втиснувшись у стіну. Ховаючись від мене.

Німа сцена.

– Я тебе знайшов.

Вона почала плакати. Нічого не розуміючи, я спробував обняти – вона відштовхнула. Знову спробував, але цього разу вона мене просто копнула в живіт, і я перегнувся навпіл. Гоца побігла до сходів. Я кинувся слідом.

Наше переслідування тривало аж під саме горище. Гоца метнулася до дверей, та вони були зачинені, точно як тоді – у ніч першого знайомства з будинками.

Я знову спробував піднятися до неї і дістав удар нігтями по щоці. З другої спроби впіймав її. Не контролюючи себе, заламав руку за спину. Гоца спіткнулася й мало не впала зі сходинки, повисши на заламаній руці. Я побачив на її обличчі гримасу болю і негайно звільнив. Вона знову кинулася на мене – звірина, а не дівчина – і я знову згромадив її. Притиснув міцніше до себе, обкрутивши її власними ж руками, як мотузками. Важко дихає.