Любко Дереш - Намір

Буду пам’ятати.

Вірменин відвів мене до себе додому. Все в тумані. Як я опинився у цьому незнайомому місті? Не пам’ятаю.

Квартира видалась мені віддалено знайомою – принаймні я з першого разу знайшов вимикач у туалет. У вітальні я віднайшов свій рюкзак. Це нагадувало заплутаний сон. Звідки тут узятися моєму рюкзакові? Впізнаю свої штани, отже, це мої речі.

Усе в тумані. Оглушення.

Вірменина звали Акоп, і я не розумію, чому він мене привів до себе. Він запитував, як мене звати. Я відповів, що Цпрмцгр, але не мав жодних підстав довіряти собі. Він запитував, де я живу, я не пам’ятав. Він запитував, чим я займаюсь, я не пам’ятав. Не міг навіть двічі повторити свого імені, все забувалося, все осипалося в туман. Усе в тумані. ХТО Я? Пам’ять відшаровувалась, як листкове тісто. Я не знав, де я і звідки, був тільки вдячний цьому незнайомцю, що він такий доброзичливий.

Акоп спробував привести мене до тями коньяком, але я негайно вивернув випите в умивальник. Кишки зав’язалися у вузол.

В башці нарізка пам’яті

нарізкапам’яті

село, я живу в селі. Займаюся господарством, полю город. Звечора маю піти до Шелепилихи, позичити свічку – в хаті знову проблеми з електрикою. У мене є бабця, я за нею доглядаю. Бабця просила купити завтра в місті газету. Я читаю газету вголос, бо для бабці газетний шрифт задрібний

нарізкапам’яті

я ходжу на дискотеку в сільський клуб. Напевне, я наймолодший пацан, котрому тут дають дєвки. Мені це подобається, навіть незважаючи на те, що всі вони старші. Я з ними на рівних. Тільки батечко щоби не довідався, а все решта – фігня.

І ще в мене якісь дивні прищики з’явилися, щойно ходив за клуб сцяти, пробував роздивитися, але мало світла. Блін, свербить якось незвично. Це, певне, бабу хочеться. Дорослішаю все-таки

нарізкапам’яті

вже, курва, сорок, а я, бля, все пашу кіномеханіком. Нє, бля, це я щойно сюди влаштувався, а з попередньої, сука, глядь, гади, виперли. Вже, курва, сорок, як швидко час летить, щойно був, блядь, пацаном, бігав за клуб дівок їбати, нахуй блядь, а тут он куди, бля, все зайшло. Ремінь, нахуй, старий такий ношу, і викинути, курва, шкода, і розлазиться вже. Треба нігті нарешті обрізати, а то як у бомжа, нахуй. Шось я взагалі, бачу, нахуй блядь, опустився за цей місяць – голова жирна, морда, блядь, розпухла, треба, блядь, завтра встати о шостій ранку, піти на стадіон побігати

нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті

все крутиться, мене нудить, все крутиться, якби можна було виригати, просратися, і все би минуло, а воно крутиться і крутиться, неможливо зупинитися, гади, бля, як нудить, фашисти, блядь, замучили, як нудить

ні хто я ні де я

хоч би це минулося ця нудота я просто стікаю через величезну діру якою мене нудить якою мені так погано аж стерпаються аж злипаються скроні

де я

стоп-кадр

– Ти не зможеш повести її за собою, – каже Гагарін. Голос у нього сухий і грубий.

– Я тебе згадав! – радісно кричу йому. – Юра, я тебе пам’ятаю!

Гагарін ніяк не реагує, тільки дивиться своїми темними, як сон, очима. На осінньому повітрі з рота йде пара. Глупа ніч. Тільки світло з провулка.

– Юра, я пам’ятаю тебе! Ми з тобою в барі працюємо, правда ж?

– Заспокій розум і слухай. Однаково зараз усе забудеш. Просто слухай. Це стосується тебе і твоєї подружки.

– Кажи, я слухаю.

– У тебе немає сил на двох. Щоби вести за собою, треба мати силу пояснити, заради чого. Заохотити, захопити. У тебе вистачить сили тільки на насильство.

– Чому? – питаюсь, внутрішньо бунтуючи. – А може, якраз? А може, вистачить?

– Ти не з людиною будеш боротися, а зі стихією. Все повинно статися само або не повинно ставатися взагалі. Ти не зможеш її вести за собою, – шепоче він. – У тебе немає сили на двох. Розумієш, братуха? Брат! – шепоче він. – Брателло, запам’ятовуй це, браток! Я знаю, ти захочеш забути, бразер, ти чуєш? Ми брати, як уорнер бразерз, брати по крові і по праву, і по ліву теж брати, тільки пригадай

один смак…

пригадай

наказую собі

ПРИГАДАЙ!

МЛІСТЬ ВІДСТУПАЄ. Крізь запітнілі вікна електрички я бачу Сколівські Бескиди, які димлять. Один смак.

Я пробую роздивитися крізь вікно щось іще, коли виявляю, що стою біля непрозорого вікна

(«Відкритого кафе»!)

(квартири Акопа!)

(хати в Мідних Буках!)

(вагона-ресторану в поїзді на Ужгород!!!)