Любко Дереш - Намір

Спиляв сухі гілки в саду, як навчив мене Юрович. Це була яблунька, гарне дерево для вогню, але що мені – шинок вудити не буду, шашлика теж не їм. Узяв і спалив усе. Воно гарно горіло. Був холодний квітневий вечір. Коли мене з ніг до голови огорнув теплий яблуневий дим, я збагнув, що нарешті зцілився , знову став собою, одним . Але тепер зовсім іншим собою. Многія знанія множать скорботу, а многія скорбі множать познанія. І так по спіралі, з нізвідки в нікуди.

Згадав, що добре мати ще кілька рослин. Кукурудзу, квасолю і біб. Індіанці Великих Рівнин завжди садили кукурудзу і квасолю разом, тоді рослини підтримують одне одну.

Біб теж класно мати при боці – він смакує вареним, і з сіллю. А ще добрий до овочевого рагу.

Сходив у місто на ринок, купив розсади трускавок. Казав мені чоловік, що то голландська, трансгенна, але щось не віриться. Нічого, прийнялась – цвіла, мала зав’язь, потім їв свої трускавки. Як у дитинстві – з цукром і сметаною.

Біля городу завжди є чим зайнятися. Немає в Хоботному кращої розваги, ніж прополоти вдосвіта пару метрів грядок. Знаю, не я один такий оригінал. Це було якщо не всеукраїнське, то принаймні загальнорегіональне хобі, як у англійців ґольф, а у росіян – літрбол.

Усі молодечі сили, що я мав, викладав у фізичну роботу, а що залишалось – у заняття кунґ-фу. Як наслідок – зовсім перестав турбуватися, що там у моїй наболілій голові, у розтерзаній пам’яті.

І добре, що не ятрив рану – само все загоїлося. А коли минув час, засохло й відпало.

Із трав посадив м’яту і рум’янок. Із квітів – матіолу. Думав, може, посадити тютюн, а потім коротати зимові вечори, як у кафе, з Гагаріним. Індіанці Еквадору, наприклад, курили тютюн, щоби викликати сни, які віщують процвітання садів і благополуччя домашньої худоби. Але я уже тижнів три як не палив – вирішив не розв’язувати.

Рослини говорили зі мною, я говорив із ними. Здається, ми одне одного добре розуміли. Скільки би разів не довелося мені ще проходити через такі випробування, як із Гоцою, скільки б я не мудрішав та скільки б не партачив, завжди можна почати від нуля.

Інакше – навіщо жити?

Часом баба почувалася краще і ми виходили з нею попід руку в сад. Баба вмощувалася на стару камеру від пралки, що слугувала їй за сідачку, і розказувала одну й ту саму бувальщину про молодість і старість. У старих людей, що не кажіть, є чого повчитися. Я, наприклад, вчився у неї не поспішати.

Травень. Сад пашить запахами.

Усе, що потрібно для рівноваги, – відсутність бажань.

Тихо, без помпи, зустрів у липні день народження – якраз на самого Петра. Було дивно нагадати собі, що хтось іще в світі займається літочисленням. Мені здавалося, у бабці я був завжди. Здавалося, часу не існує, а є тільки чотири пори року, які змінюються в кільце.

Одного вечора – це була субота, середина липня – старий Юрович запросив мене до себе на вечір. Я не знаю, як це сталося, раніше ми з ним віталися тільки на вулиці. Я завжди бачив, як зранку Юрович повертався з лугу, несучи простирадло, повне скошеної трави для кролів. Юрович, наскільки я пам’ятаю, був другом мого діда. Тому я й вітався з ним саме так – як із другом покійного.

А тут ми знову зустрілися – був ранок, припікало сонце, старий мент повертався з лантухом, повним трави. Я полов кабачки. Ми привіталися. Юрович став за сіткою, скинув лантух і закурив. А потім спитав, чи граю я в шахи, бо, мовляв, мій дідо був рідкісним гравцем у шахи. Я відповів, що граю. Юрович задоволено кивнув, ніби так собі й думав. А тоді запропонував прийти до нього сьогодні ввечері, зіграємо партію.

Я погодився.

Юрович був полковником міліції у відставці. Звали його Петро Пантелейович. Усе, що залишилося від його міліцейської служби, принаймні на перший погляд, – це сіра службова сорочка, яку він, здається, ніколи не скидав, та легкий акцент переселенця з-під Алчевська – мій батько теж був десь із тих країв. Навіть славнозвісна військова виправка, і та розм’якла під щоденними лантухами з травою для кролів. У нього був собака, невеликий, безпородний, на прізвисько Бімка, якого я часто бачив на смітнику за селом.

Я прийшов до нього, вже коли сіло сонце. Ніколи раніше не заходив на це подвір’я – воно було заросле травою, вздовж паркану росли порічки, а навпроти дверей до хати стояв стіл із потрісканою від сонця клейонкою. Бімка виліз із буди, оббіг мене і побіг до столу.