Любко Дереш - Намір

Пантелейович схилився під стіл помнути Бімці вуха. Біля нього стояла дошка з розставленими фігурами, чорними до себе. Він запросив мене рукою сідати навпроти.

Я сів, придивився до фігур. Вивів лівого коня. Пантелейович крекнув. «Як дід», – сказав він.

Першу партію я програв. Добре хоч, обійшлось без дитячого мату. Другу партію Пантелейович теж виграв, але вже не так легко, що, мабуть, йому й сподобалося.

Коли стало зовсім темно, Пантелейович приніс глибоку тарілку з чимось лискучим і поставив, щоби я пригощався. В тарілці стікали медом стільники, нарізані ножем. Я взяв рукою один шматок і довго жував.

Пантелейович зробив те саме. Чомусь він не вмикав світла, і все, що ми робили далі після двох партій у шахи, – це мовчки жували бджолиний віск.

– У мене три вулики єсть, – сказав він.

Я кивнув.

– Хочеш, меду дам?

– А почому у вас?

– А ні почому. Просто так.

– Ну, давайте, – сказав я. Довкола нас вже було зовсім темно. Село спало. Десь дуже далеко, з крайнього бару в Тернополі, ледь-ледь дочувалася музика. Хата Пантелейовича була крайньою в селі. Крім старого, ніхто в ній більше не жив.

Старий закурив у темряві, й тільки чорно-червоні зморшки було видно від вогника папіроси.

– Я знав твого дєдушку, – промовив він. – Він був мій, так сказать, друг .

Я промовчав.

– Він добре грав у шахи, – сказав він. – Чудак. Зовсім на тебе не схожий.

Знову я не мав що відповісти.

Юрович піднявся, пішов у хату. А повернувся вже з липким трилітровим слоїком меду.

– Твій дєдушка стіхі перекладав, – кинув Юрович. – Не які-небудь. А по-іспанськи писані. Я за ним у своє время наблюдав, так сказать, для государственних целєй.

Я кивнув.

– Я ніколи не любив стіхів. Але дєдушку твого уважав. Но я би не сказав, шо він був чокнутим, як нєкоторі щитають.

Я знову кивнув.

– Іногда він читав їх мені, ці стіхі. Мені сподобався один. Він мені переписав його на бумажку, щоб я міг собі перечитувать. На, це тобі на згадку од дєдушки.

Юрович дав мені старий-старий, потертий аркушик паперу із зошита в клітинку, складений учетверо. Акуратно, щоб той не розпався під пальцями, я сховав до нагрудної кишені.

Я подякував – обережно, як міг, аби не збити тонкої настройки між нами після гри в шахи. На цьому наша зустріч закінчилася. Що вона означала, я не знав. Мабуть, нічого.

Літо минало – в блакитному небі. В запаху прілого сіна та свіжоскошеної трави. У пластівчастих хмарах роду купчасто-пір’ясті, бежево-блакитні у промінні сонця на заході.

Як подякувати квітам за те, що вони пахнуть?

Раз на тиждень – так у нас уже повелося – ми зустрічалися з Юровичем у нього за шаховою дошкою. Я боявся заговорювати щось до старого, бо не знав, що в нього на думці. Та й що я міг йому розповісти? Він виявився навіть менш балакучим, ніж я сподівався. Часом у мене виникало відчуття, що все це уже колись було: ми сиділи з кимось на кшталт цього старого міліціонера за неспішною грою в шахи та мовчки переставляли фігури. Це було хорошою реабілітацією після всього, що трапилося навесні – Гоца, Гагарін… кафе.

Часом мені здавалося, цей старий чоловік у своєму мовчанні так само передчуває, як десь зовсім поруч він проживає останні дні свого іншого життя.

Часом я бачив, як над нами та нашими шахами розсипалися липневі зорі. Тоді я розумів, що означає космос: космос – це передчуття.

«Ми бачимо зорі, – думав я, – а що бачать зірки?»

Я часто перечитував поетичний уривок, що його мій дідо виписав на окремому аркуші паперу для свого друга, який не любив поезії. Це був переклад строфи зі середньовічного католицького святого Івана Хрести. Зверху на листочку написано: «Петрові від Івана на знак дружби», та назва: «Розмови про любов і світло».

«Петрові від Івана…» Ця присвята справляла дивне враження. Перечитуючи її, щоразу нагадував собі, що мався на увазі Петро Пантелейович, а не я.

п’ять умов для самотньої птиці:

перше – до найвищої точки вона долітає,

друге – за компанією не страждає, навіть таких птахів,

як вона,

третє – дзьоб її вказує в небо,

четверте – колір її ознаки не має,

п’яте – співає вона тихо-тихо.

Серпень – перегрупування. Хто я, де я. Новий імпульс до пошуку. Новий притік зацікавлення. Справді, єдине, що дійсно належало мені в цьому світі – це зацікавлення, і більше нічого. Тому я знову приклав цікавість до нових відкриттів. Знову почув подих повнокрів’я, запал. Бажання почати все з чистої сторінки. Бажання знати, а що там, за байраком?