Любко Дереш - Намір

У кабінеті професора Галушки серед інших матеріалів з космонавтики натрапив на цікаву книжку, посібник із астрономії. Довідався масу хвилюючих речей. Наприклад, для того, щоби супутник на орбіті вийшов з поля тяжіння Землі, йому потрібно розвинути другу космічну швидкість. А це, за підрахунками вчених, немало – одинадцять із хуєм кілометрів за секунду.

ІНФА ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ: третя космічна – це швидкість, яка дозволяє тілу подолати тяжіння Сонячної системи. Четверта космічна – швидкість, за якої тіло здатне подолати тяжіння нашої галактики. До речі, наша галактика називається Молочним Шляхом.

Я мусив добре постаратися, щоби набрати потрібну швидкість. Припустімо, першу космічну я вже набрав. Тобто маю достатньо швидкості, щоби кружляти на Земній орбіті, відвідувати сусідні пам’яті, інколи навіть вдається сягати планетарної пам’яті ближніх планет – Місяця, Марса з супутниками, Венери.

Фізикам відомо, що кожен додатковий кілограм корисної ваги, яку потрібно запустити у космос, обходиться у додаткові тонни пального. Відповідно, в ракетобудуванні можливі такі варіанти:

а) взяти більше пального;

б) зменшити масу, яку я збираюся вивести у відкритий космос разом із собою.

в) поставити двигуни з вищим ККД.

Наймудріше, звичайно, поєднати перше і друге з третім.

Моє пальне – енергія пам’яті. Це схоже на термоядерний синтез. Спогад – молекула. Потрібно спершу розщепити спогад до атомів (пригадати все в найдрібніших деталях), а потім оживити його (злити в одне, синтезувати, цілісно усвідомити). При цьому виділяється об’єм вільної енергії.

ВИСНОВОК (1): методично накопичувати енергію, запам’ятовуючи різні дрібниці.

Цілу зиму, коли з хати неможливо було вийти гуляти через снігові замети, я клав перед собою якусь буденну річ і намагався запам’ятати її настільки ідеально, наскільки міг. І навіть краще – якщо мій намір відірватися від земної орбіти справді серйозний, я мусив навчитися стрибати вище голови.

Інша справа, що енергію, яку я накопичував, я так само легко міг розтринькати. На дрібниці – трохи там, трохи тут. Стекло, як вода крізь решето.

ВИСНОВОК (2): цілодобова пильність, тільки так і не інакше.

Шляхом аналізу витрат я виділив основні пробоїни, крізь котрі витікало «пальне». Зашпаклював їх і 25 годин на добу пильнував, чи нічого звідти не капає. Поки «резервуар» наповнювався, я займався викиданням за борт непотрібних речей, виведення на орбіту яких не давало жодних переваг.

Під непотрібними речами я маю на увазі шматки чужої пам’яті. Адже, коли ми спілкуємося між собою, у нас обох залишається про наше спілкування спогад. Причому в мене – твій, а в тебе – мій. Якби було навпаки, то ти би пам’ятав себе, а я – себе, розумієш?

ЗАВДАННЯ: забрати в інших свої спогади, повернувши їм їхні. Тоді стане видно, хто ми є насправді, «згадаємо» себе.

На словах просто, а на ділі – прірва роботи. Адже йдеться про всіх-всіх людей, з котрими я коли-небудь мав справу. Нагадаю, за підрахунками Гоци Драли, в середньої людини до середини життя назбирується приблизно тисяча знайомих, але основна маса чужої пам’яті належить не більше ніж сотні.

Уже в перші тижні такого очищення важко було не помітити, наскільки побільшало місця в борткаюті. Відчув, як із грудей звалився камінь, а я опрацював щойно чоловік із двадцять.

Для світу моя пурифікація теж не минала безслідно. Якось я заглянув до Шелепилихи по молоко, а вона перелякалася, думала, що то злодій заліз до хати. Сусідка довго не вірила, що я вже півроку живу в баби Віри Галушки і що я внук шанованого професора Галушки, земля йому пухом. Нарешті, коли я заспокоїв її, Шелепилиха вдала, буцім повірила. А насправді – ні.

Усе, що я зробив – це тільки вичистив сусідку з пам’яті, віддав їй все, що пам’ятав про неї, а собі забрав те, що вона пам’ятала про мене. І вона начисто забула, що двічі на тиждень я купляю в неї молоко. Шелепилиху я обробив одною з перших, і той факт, що вона мене забула, дуже втішив. Значить, не даремно.

Гагарін, перед тим як відійти «у світло», теж проробив подібну процедуру. Він вчинив усе настільки ретельно, що про нього зовсім забули. Кому, як не мені, знати, як легко вигадає псевдопам’ять якусь небилицю, щоби покрити всі незростайки. Про Гагаріна забули – забудуть і про мене. У тому часі й місці, де існує «Відкрите кафе», ніхто більше ніколи не згадає і навіть не повірить, що з ними працювали такі особи. Тепер в історії кафе для нас просто немає місця: я витягнув себе з їхньої кафешної пам’яті. Псевдопам’ять працівників, наче герметик, заповнить усі шпари, які віднаходить логіка.