Любко Дереш - Намір

І так людина за людиною, вдих за видихом, вдих за видихом.

Залишалася одна, чи не остання змінна, яку потрібно було винести за дужки. А саме – якимось чином зробити завершальний пас рукою. Змахнути свою пилюку з речей цього світу. Вчинити магію – зробити так, аби світ сам стер мене зі своєї пам’яті. Так, щоби мене просто не стало для всіх і вся – ніби я просто помер. Ніби земля проковтнула мене.

Або наче я відлетів у космос.

Що менше лишалося під шкірою чужих спогадів, то легше відкривалися дороги «в світи». То краще я розумів, що таке наша Планета і чому вона для Людини – ВCЕ, в повному значенні цього слова. Я припинив затяжну війну між собою і Природою, і врешті ми опинилися по один бік барикад.

І мені стало смішно, що люди так нападають на Планету, ніби мухи на слона, несучи бруд і сморід неприйняття. Але цього вже точно нікому не поясниш.

Раніше я не знав, що є речі, котрих не поясниш іншим.

Чорнотроп – це особлива пора осені, останні два тижні перед снігом. Це виняткова пора, чорнотроп. Це магічний час. Точно так само, як пізні сутінки – найсильніша пора дня, чорнотроп – найсильніша пора року, особливо у наших широтах.

Чорнотроп – це пора, коли щоденне світло сіре, немов у сновидіннях напередодні снігопаду. Так, наче сніги вже йдуть у снах, але в часі дня до них іще кілька діб. Десять, може, дванадцять діб перед тим, як випаде перший сніг. Уся природа мовчить, вона німіє в передчутті остаточної сплячки. У цей незатишний час природа коматозна і вмиротворена водночас – неначе людина, котра балансує на межі між сном і дійсністю, намагається надовше розтягнути солодкий період чуйної дрімоти. Це колихання в прибережній лінії сну, що розмиває дійсність, – почуваєшся морською анемоною, котра приречена зустріти осінь тут, на холодному камені, на мілині, споглядаючи сіре та чорне. Сіре та чорне, і деколи – відблиски золотого.

Поля колишуться в прибої сутінків. Сутінки ранні, темніє близько п’ятої. Небо низьке та суворе. Дерева на межі лісів та поля виражають єдину емоцію, котра просочує повітря – тихий розпач перед зимовим сном. У жодну іншу пору дерево не почувається настільки одиноким, як у чорнотроп. Воно так само пекуче переживає чорнотроп, як і людина.

Але чари завжди проявляються під час самотності.

У чорнотроп мене сильніше тягло на далекі прогулянки.

Не раз помічав за собою бажання заблукати – реально так заблукати, щоби не знайти дороги назад. Більше не шукати чорних троп, а йти навмання полем, поки сила пам’яті не обпече мене м’ятним полум’ям. Поки очі не перестануть впізнавати, а ноги не торкнуться тих інших земель.

І воно забирало мене.

У кінці листопада я виявив світ скель і музики. За скелями крилося величне місто.

Серед колгоспних полів я знаходив себе за допомогою системи зрошувальних каналів. Вони ділили безкраї лани на строгі квадрати, кожен площею 1 кв. км.

Канали заболотилися, заросли очеретом. Під зиму їх стало важче переходити. Тонка крига не витримувала мене, і я не раз мочив ноги по коліна, ступавши на позірно надійну купину. Але це додавало моїм прогулянкам якоїсь мисливської перчинки – долати канали, перестрибувати через болота, продиратися крізь очерет – і знову брести сухими травами голих, голих полів.

Дедалі частіше я бажав не знайти дороги назад.

Ми з бабцею пережили зиму. Це була справді важка пора для нас обох. Я відчував, як смерть, маскуючись то під мороз, то під відлигу, кружляє довкола будинку. Припадає до облуплених стін, виє в комин і зазирає крізь голі шиби. Мабуть, для того й існують фіранки – щоби серед ночі не розгледіти пару світлячків за вікном.

Я готувався до весни. Рання весна удвічі важча за зиму. Вона бере хитрістю. Заморочить голову ясним небом і нанесе удар кувадлом сніжних хмар.

У хаті згоріла вся проводка. Вона й так була трухлява, а тут іще якісь перепади напруги почалися. Я саме прасував постіль. Надворі гримнуло, за стіною щось шварґнуло, і зі щитка в коридорі порснули білі іскри. Заглух холодильник – зникло світло в цілому селі. За дві години напруга знову з’явилася, але тільки в сусідів. У нас щось погоріло конкретно. Я не петрав у електриці зовсім нічого.

З цієї нагоди я вирішив розморозити холодильник. Увесь провіант переніс у комору – там було майже так, як надворі, в сенсі температури. Баба стогнала на ліжку. Останніми днями в неї траплялися приступи марення. З сусідньої кімнати я чув, як вона собі мугиче. Я підходив, цікавився, що вона бачить. Чи хто до неї приходить, бува. Але вона не відповідала. Десь надвечір на кілька годин баба ставала більш ясною, а потім, уже на ніч, знову бралася маячити.