Любко Дереш - Намір

– Ну трахни, трахни мене нарешті! – простогнала вона.

Зідрав з неї слакси разом із трусами. Розстібнув матню і, нагнувши її, ввійшов ззаду різко і сильно. Гоца скрикнула від болю і подалася назустріч. Із шумом злетіли голуби, що спостерігали на балконі. Вона була гаряча і суха, і ці три рухи, котрі ми зробили назустріч, були такими ж болісними, як цвяхи в ранах Христових. Я зійшов на неї росою мученика і відчув, як уся моя сила, завдяки якій оберталося колесо ситуації, виллялася на її труси.

Ми похапцем одягнулися – Гоца кинула обкінчані майточки до косметички. Збігли на поверх нижче, роззираючись, чи ніхто нічого не помітив. Впали на дерев’яні сходини. Вона важко дихала, кривилась від болю. Про мене годі й говорити, кров била у скроні кувадлом. Гоца витягнула пачку синіх «Вінстон» і пригостила мене.

Ми закурили. Наші тіла пашіли жаром.

– Я так не можу, – сказала вона, повісивши голову. – Ти чудова людина, П’яточкін, але ти ненормальний. Я не можу з тобою так, як хочеш ти.

– Чому?!

– Ти просто хворий. Подумай тверезо, чим у тебе напхана голова. Подумай, і тобі самому стане страшно.

Я буквально онімів. В останню чергу сподівався на таку зраду.

– Ти мені не вірила?! Про пам’ять, про телепортацію?

– Яка телепортація, чоловіче? Які «люди з очима»? Ще сидить, показує – «у того світяться, а у того не світяться. А у того тільки трошки». Я… я просто була шокована. Офіціантка спіткнулася, тому що забула випрати труси.

– Тому що кладе забагато цукру, не перекривляй. А від недовіри, між іншим, у людей розвивається діабет, а від ненависті – рак. А у ревнивих на обличчі прищі! А якщо ламати гілки на деревах, то буде алергія! А якщо їсти багато солодкого, то вимивається кальцій, а якщо з коньяком, то буде молочниця! У тебе вже закінчилася молочниця?

– У мене від таблеток, а не від коньяку. Про таке не говорять.

– Про глибину теж не говорять. А я, дурень, думав, ти повіриш. Усе правильно – не можна нікому розказувати. Треба, щоб людина сама переконалася…

«З боку, – якось відсторонено подумав я, – може навіть здатися, наче хлопець заговорюється, і взагалі – погано розбирається, де вигадки, а де дійсність».

– Ти знаєш, – сказав я спересердя, – я, може, краще за будь-кого розбираюся, де вигадки, а де дійсність!

– Я думала, ти жартуєш… Думала, ти просто такий фантазер або що це така гра. А ти, виявляється, справді чокнутий… Але ж нічого, я би стерпіла, тільки би ти не робив дурниць. – Вона гірко зітхнула. – А тебе потягло кафе підривати. Боже, я, коли це почула, так злякалася за тебе…

Замовкає. Втягує носом сльози. Витирає обережно вію. Продовжує:

– Якби ти знав, як мені зараз погано! Я не сплю через тебе. Мені жити не хочеться, а ти навіть не розумієш цього… Боженько, чому мені так важко з тобою? Якби ти не почав говорити про ці речі, ми би стали чудовою парою. Нам було так весело! У нас так усе чудово складалося! Ми так пасували одне одному, хіба ти не помічав цього?

Знову пауза. Закриті очі. Розплющує тремтячі повіки й продовжує:

– Знаєш, для чого я їздила до Києва? Я хотіла тобі зробити запрошення в Канаду! Я думала, ми весною поїдемо до мене… А ти все зіпсував. Навіщо, Петруха? Навіщо ти почав говорити про цю пам’ять? Ти просто хотів здатися крутішим, правда? Ти хотів, щоб я тебе слухала з відкритим ротом і просила ще?

– Ні, неправда! – я відмовлявся вірити своїм вухам. – Неправда! Неправда! Я розказав тобі це, бо це – частина мого життя! І якщо ми живемо разом, я повинен був розкрити тобі цю таємницю. Якби ти повірила мені… ти ж бачила… Ет, нічого ти не бачила. Хіба пам’ять бачила.

Вона скуйовдила мені волосся.

– Пам’ять – це тільки пам’ять, малюк.

«Не називай мене малюком!» – гаркнув я подумки. Та хіба Гоца винна, якщо це дійсно так? Я той, хто є, а не той, ким би хотів бути, чи той, ким видаюся. І тут махати руками недоречно. Гоца уявляла себе моєю старшою сестрою, яка вже набачилася світу і стояла міцно на ногах. А я для неї безпорадний малюк, усе ще там, унизу – бігаю за примарами. Для неї це useless . Мені ж здавалося, що все якраз навпаки. Це вона там, внизу. Вона бігає за примарами. А я – Я! – знаю про життя все і навіть більше. Я знаю про глибину .

– Однієї пам’яті замало, щоби я могла повірити.

Пауза.

Ледь чутно шепоче:

– Обійми мене. Мені так важко .

Ми обійнялися, наче сироти.

За якийсь час вона майже беззвучно спитала: