Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Задзвонив електронний будильник у Ширу. У передсвітанковій темряві я побачив зелені цифри на електронному табло над рецепцією: 4:00.

– О чорт, – сказала Маріца, відчиняючи собі двері. – Ну давай же, Чарлі.

Маріца, панікуючи, шарпнула двері й зчинила шум. Ширу підняв голову над ліжком.

– Хто там? – спитав він, вдивляючись у темряву.

– З 25-ї, – сказала Маріца, мов і не було нічого. – На прогулянку.

– Гарного дня! – відгукнувся Ширу і, плямкаючи губами, з тихим сапом повалився знову на подушку.

Я вибіг надвір за ними. Чарлі намагався відігнати мене, та я крокував за ними слід у слід.

У нічній темряві починали проступати контури будівель, промальовувались повороти вулиці. Маріца закинула на плечі Чарлі ноги трупа, а сама взяла голову, і вони повільно пішли у світанковому жеврінні в бік Манікарніка-ґгату.

Жебраки, що спали просто на вулиці, в якомусь закутті чи на сходах будинку, часом прокидалися і проводжали нас поглядом. Маріца не зважала на ті погляди. Вона була зайнята одним – як дотягти тіло на шмашан.

Було вже жовто в небі, коли ми нарешті дісталися Манікарніки.

Маріца довго сперечалася з якимось страшним, чорним, з вибалушеними очима індусом, почергово дістаючи з гаманця то одну, то іншу банкноту. Врешті, вони відійшли з підозрілим індусом кудись убік, у затінок форту, і там індус прийняв гроші й кивнув головою своїм помічникам.

Ті стали готувати багаття – в самому низу, там, де спалюють недоторканних.

Зійшло сонце, тіло Луї поклали на дрова і прикрили згори хмизом. Маріца сиділа на камені й спостерігала за всіма приготуваннями твердим поглядом. Хоча рука її з сигаретою, що їх вона безперестану палила одну за одною, ходила ходором – чи то від тягаря тіла, яке довелося стільки пронести на собі, чи то від емоцій.

Чарлі сидів поруч, мовчав. Його очі були порожніми, в них грав відблиск сонця, що підіймалося над Ґанґою. Мені здалося, я бачив у тих очах сум і втому – більше втоми, ніж суму.

По двох годинах від тіла Луї залишилася лише подоба – обгорілий шмат плоті. Один із чорноробів сам узяв до рук прута і проломив йому череп. Тіло спалили кепсько, залишилося ще багато чого, окрім грудної клітки, – добрий корм моїм рідним. Недопалені рештки палії вкинули до ріки. Переконавшись, що все, що могло бути зроблене, виконано, Маріца встала і сказала:

– Я пішла до готелю. Треба вирішувати проблему з лікарнею.

Ми прийшли до ґестхаузу трохи пізніше Маріци – вона швидко відірвалася від нас, не бажаючи, вочевидь, розмовляти з Чарлі. Вона поспішала усе влагодити. Ми припленталися назад аж за годину.

У ґестхаузі панував дивний шарварок. Я побачив, як вусатий чоловік у поліційній формі піщаного кольору стояв на порозі гостинного дому і підозріло поглядав у різні боки. На поясі у нього висіли кайданки, а сам він виглядав кремезним і рішучим.

– Здається, є проблеми, – пробурмотів Чарлі собі під ніс.

Виглядало на те.

Всередині, у фойє ґестхаузу, сиділа заплакана Маріца, вона кусала собі пальці, щоб стримати ридання, сльози бігли в неї з очей. Її смагляве обличчя вкрилося червоними плямами аж до самої шиї. Я відчував сильний запах нещастя і страху.

– Чарлі, скажи їм, – просипіла Маріца. – Скажи їм, що нічого не було!

– Що трапилося? – спитав Чарлі. Він бачив перелякане обличчя Ширу, хлопця з рецепції, бачив підозріло зиркаючого поліціянта. Сходами спускалося кілька вузькооких туристів-японців, які з тривогою оглядали сцену, що розгорталася у фойє.

– Мені сказали, у вас хтось помер? – спитав поліціянт.

– Я подзвоню консулу! Я вже дзвоню консулу! – Маріца руками, що трусилися, ледве витягла з сумочки телефон і стала набирати номер.

– Це нонсенс, – пробурмотів Чарлі.

– Що? – не почув поліціянт.

– Це нонсенс. Нонсенс, – повторив Чарлі. – Всі живі.

– Я хотів би оглянути ваш номер, – сказав поліцейський, після чого ввімкнув рацію і сказав кілька слів на гінді.

– Неможливо. Там мої речі, і там не прибрано… – заревіла Маріца.

Поліціянт щось попросив у хлопця за приймальним столом, і той, з переляканим виглядом, дав йому ключі.

До ґестхаузу зайшов ще один дебелий вусатий поліціянт, трохи нижчий за свого колегу, з оголеним пластиковим кийком. Він був старшим, виглядав більш досвідченим і скидався на ще того пронозу.

Поліціянти почали щось жваво перемовлятися між собою, всі присутні дивилися на це з тривогою і затамованим жахом.

Той, що прийшов, вислухав колегу і став, швидко торохтячи на гінді й випинаючи очі, щось говорити в наказовому тоні то Ширу, то, вказуючи палицею на Маріцу, своєму напарникові.