Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Дві тисячі?! – вигукнув вусань. – Ваш штраф за вживання наркотиків буде десять тисяч! Десять тисяч рупій з кожного!

– Дві тисячі доларів, сер. Це добра ціна.

Офіцер демонстративно, наче він не чув, витяг з-під ліжка валізу когось із хлопців – Бобо чи Луї – і почав переглядати речі.

– П’ять тисяч, – сказав він, не дивлячись на них.

– Але у нас немає п’яти тисяч, в нас є дві.

– Тоді ви підете до в’язниці за вбивство. Гадаєте, ми не розуміємо, що тут сталося у вас?

– Дві тисячі – це все, що у мене є, – ще раз повторив Чарлі, ніби не чуючи страшного вироку.

Маріца раптом кинулася до старшого поліціянта і стала перед ним на коліна:

– Будь ласка, благаю! Благаю вас, відпустіть нас, ми нічого не робили! Наш друг просто пішов десь гуляти від самого ранку. Він повернеться. От, у мене ще єю – Маріца похапцем витягла з джинсів гаманець і стала діставати звідти всі папірці, які там були. – Прошу, ось тут є ще сорок п’ять євро. Євро – це більше, ніж долари! Це все. Все що у нас є… Будь ласка… – її щоками знову котилися великі, блискучі сльозини – такі сльози, які бувають тільки тоді, коли більше немає за що триматися, нема кого соромитися, коли залишається тільки молитись.

Офіцер натрапив на маленький шкіряний портфель у валізі когось із хлопців і висипав з нього все, що було, на простирадло – звідти полетіли ключі, пластикові картки, посипалися гроші.

Обличчя представника влади враз пожвавішало.

– Гм… Схоже, Господь ласкавий до вас. – усміхнувся він хижою посмішкою і став перелічувати купюри. – Європейські гроші! Тут майже три тисячі.

– Беріть їх! – сказала Маріца, все ще стоячи на колінах зі складеними руками.

Поліціянт, тепер усміхнений, глянув на свого колегу.

– Здається, це хороші люди, Бгадрі?

– Так точно, – посміхнувся його спокійніший колега.

– Але нам треба всю суму. І ці сорок п’ять, про які ти казала, також.

Чарлі пішов у свій номер по гроші. Капітан витягнув із кишені дешеві індійські сигарети, скручені з листа тютюну, закурив сам і дав сигарету своєму товаришу. Поки вони чекали на Чарлі, поліціянти переговорювалися між собою на гінді, і мова їх була розслабленою і спокійною. Маріца, не знаючи, чи вставати їй уже з колін, чи ні, присіла на п’яти, ще залишаючись біля ніг офіцера. Вона вся перемінилася на лиці з учорашнього вечора. Зараз вона була схожою на дитину, від якої відвернулася страшна небезпека і яка дивилася на поліціянта з обожненням, як на батька.

Прийшов Чарлі й дав гроші офіцерові.

Той перерахував їх і, згідно кивнувши, сховав їх за пазуху.

– Нам треба буде закласти вам кайданки. Ви мусите залишити цей ґестхауз і більше тут ніколи не з’являтися. Ви зрозуміли нас?

– А наші речі? – спитала Маріца так, наче милості офіцера було мало.

– Їх вам привезуть. Ми завеземо вас до шпиталю. Вашим друзям потрібна допомога, особливо вашому френдові. Він у комі.

Маріца кивнула. Підійшов другий поліціянт, надягнув кайданки на руки Маріці.

– Це потрібно? – з сумнівом спитав Чарлі. А потім теж простягнув руки і кайданки зімкнулися в нього на зап’ястках.

Їх провели коридором, сходами через фойє – дорога ганьби – аж до машини з заґратованими вікнами. Ширу дивився на них із-під чола, японці притискалися до стіни, налякані кайданками і строгими обличчями поліціянтів. Хтось осмілілий клацав фотоапаратом. Я міг відчути, з якою зневагою ці туристи дивилися на нас – на Чарлі, на Маріцу. Зараз ті двоє стали для них недоторканними.

Їх запхали в машину, на заднє сидіння, а мене не впустили.

Я довго, терпляче спостерігав, як поліціянти викликали швидку, як двоє працівників лікарні у зелених одежах знесли на ношах Зав’є і Бобо. Врешті, коли капітан і поліціянти уже сідали в машину, я здійняв такий гавкіт, що старший офіцер таки дозволив Чарлі взяти мене з собою.

– Я кепсько бачу, він допомагає мені ходити, – збрехав Чарлі, і я за це міцно притиснувся до його ніг.

Маріца всю дорогу тихо плакала.

– Все буде добре, Маріца, – сказав врешті Чарлі, не витримавши її емоцій.

– Звідки у тебе такі гроші? – озвалась вона, схлипуючи.

– Я заощаджував. Мені приходить моя пенсія.

Маріца ще трохи порюмсала, а потім затихла й, тупо витріщаючись у простір, дивилася на пейзажі за вікном.

Нас привезли до клініки.

З машини, в якій транспортували Бобо та Зав’є, винесли два тіла. Я бачив, що Бобо вже отямився. На ношах він уже підводив голову й озирався навколо з причумленим виглядом. Зав’є ж лежав без руху.