Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Бобо захрипів, у горлі в нього щось заклекотало.

Чарлі повільно підійшов до Бобо і спробував повернути йому голову набік. Руки не слухались його.

– Допоможи йому, Маріца. Він задихається.

– Хай здихає, – кинула вона. – Такий же, як його дружок.

Чарлі подивився на неї і спробував запхати свої пальці в рота Бобо.

Маріца роздратовано жбурнула мішок на підлогу і кинулась допомагати Чарлі. Вони вдвох допомогли Бобо зігнутися і нахилили його голову вниз, аби блювотина не перекривала йому дихання.

– Язик… – пробурмотів Чарлі, і Маріца, уже не смикаючись, запхала Бобо в горлянку свої пальці, щоб очистити горло від скупченого слизу.

Я весь був поглинутий спостереженням за цим процесом, то присідаючи на задні лапи, то тупцяючись на місці, не розуміючи, чим міг би бути корисним. Тому, коли я обернувся назад, аби вийти з кімнати і трохи ковтнути свіжого повітря, я злякався не менше, ніж Маріца. Позаду нас, у дверній проймі, стояла заспана дівчина з широким, круглим, наче місяць, обличчям і розкосими очима. Тримаючися за дверний стояк, вона намагалася роздивитися за плечами Чарлі й Маріци, що відбувається в кімнаті.

– Що тут у вас трапилось? – спитала вузькоока дівчина англійською. – Вам потрібна якась допомога?

І тут її погляд упав на Луї. Я побачив, як її очі стрибали з посинілого обличчя на голу руку, на шприц, що стирчав у вені, потім знову на посиніле обличчя з відвислою щелепою. Дівчина пискнула і стала стрімко верещати невідомою мені мовою, схожою на куряче квохкання.

Маріца кинулася до неї.

– Слухай, люба, у нас тут стався конфуз. Ти не переживай. Наші друзі… Ну, ти бачиш вони трохи передознулися…

– Він живий? – запитала дівчина, притискаючи руки до рота. Сльози вже цибеніли по її жовтому личку.

– Звісно, живий, – сказала Маріца. – Ми зараз наведемо тут лад. Він просто трохи перебрав. Перший день у Варанасі, ти розумієш – з ким не буває.

– Я піду покличу Ширу з ресепшну! Він вам викличе лікаря!.. – заторохтіла дівчина. – Він допоможе вам… О Боже… – Вона знову притисла долоні до рота, очі її були мокрими від переляку.

– Ні, ні, послухай, – стала заспокоювати її Маріца. – Не треба кликати Ширу. Ми впораємося з усім самі. Не треба зараз ніяких лікарів. До ранку вони всі прочухаються, поп’ють водички, і всім стане добре. Це Індія, крихітко. Тут таке буває. Іди, відпочивай, солоденька моя, тільки нікому не дзвони, добре?

Дівчина кивнула головою, все ще прикриваючи рота долонями, її погляд не міг відірватися від розтуленого рота Луї, у який то заповзала, то виповзала муха.

– Іди, хороша моя, іди поспи! – і Маріца вивела дівчину за двері, після чого зачинила їх на замок.

За вікном пролунало ранкове прикликання на молитву до мечеті – я враз пригадав слова Нанді, що тут, у Варанасі, мусульман вистачає.

– О чорт, уже ранок! – Маріца ходила по кімнаті, кусаючи кулаки.

– Просто розкажемо поліції, що тут сталося, – сказав Чарлі. – Вони зрозуміють.

– У мене немає грошей відкупити свого чоловіка. Ти розумієш це чи ні? Вони заметуть його і цього Бобо, і ще невідомо, що буде з нами, коли поліція знайде це тіло.

Чарлі стояв, безпорадно звісивши руки. Яка користь могла бути з нього, немічного інваліда?

Сказавши це, Маріца раптом зробилася рішучою. Вона стала стягувати простирадло з одного ліжка, того, на якому лежав Зав’є. Висмикнувши, черкаючись, простирадло, вона кинула його на підлогу і повалила на нього Луї.

– Чарлі, допоможи мені, – прошипіла вона і стала відганяти мене, бо я, власне, вирішив теж допомогти їй у розтягуванні простирадла під покійником.

Удвох вони змогли вкласти тіло на полотнище. Коцюбіння щойно починалося, і загалом тіло Луї ще можна було вкласти так, як того бажалося. Маріца загорнула Луї у простирадло, а потім, не задовольнившись результатом, вирішила обмотати його ще й ковдрою.

– Треба спалити його, – сказала вона. – Допоможи мені, я сама не впораюсь.

Без зайвих слів Маріца витягнула труп в коридор і стала шукати ключі. Аби повістити на двері колодку.

Вони стягнули тіло по сходах – в основному волокла Маріца, Чарлі ледве тягнув самого себе. Він був блідим, як смерть, і виглядав таким же переляканим.

На першому поверсі всі спали – спав Ширу, хлопець з рецепції, на диванчику біля сходів. На кухні, куди було привідчинено двері, на розкладному ліжку спав ще якийсь чоловік.

Маріца, мовби не зауважуючи двох сплячих, поволокла тіло в простирадлі до вхідних дверей.