Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Я скавульнув вдруге, відчуваючи щось лихе.

– Тепер ти, друже – сказав Луї Бобо, і той витягнув йому руку, а сам відвернувся.

– Ти чого?! Боїшся?

– Давай уже швидше, – відказав Бобо, не дивлячись.

Поршень шприца знову опустився до дна, і Бобо осів на ліжко.

– Оце так… Слухай…

– Зараз-зараз, – сказав Луї, готуючи собі третю порцію. Врешті, задоволено подивившись на неї, він востаннє затягнувся люлькою з гашем і ввів собі ін’єкцію у кров.

Я скавульнув утретє, від болю в серці й страху; Луї, що сидів на кріслі, звалився зі стільця, навіть не витягнувши шприца з вени. Його тіло почало битися у конвульсіях, і ротом пішла піна.

Я вискочив із кімнати в коридор і вибіг на тераску. Маріца та Чарлі ще стояли там.

– Мені не хочеться мати справу з такими чоловіками, як Зав’є, розумієш, Чарлі? Вони всі зараз як діти. Здається, наче дорослі, але поводяться, наче підлітки. Мені не хочеться бути їм мамою чи сестрою. Мені хочеться, щоби біля мене був зрілий чоловік, який щось знає про це життя, Чарлі! Ти розумієш? – Маріца продовжувала виливати Чарлі душу і той, такий же скутий, скоцюрблений і нерухомий, як завжди, стояв, вочевидь, страждаючи від того, що змушений так довго залишатися в одній позі, але не сміючи її перемінити у присутності Маріци.

Я гавкнув кілька разів, але з моєї горлянки вирвалося сухе бряжчання, як завжди, коли я намагався проявити голос.

Я спробував ще раз і, нарешті, мене почули.

– Не зараз, Джеррі, – відказав Чарлі, коли я гавкнув утретє.

Я побіг назад у кімнату до чоловіків.

У кімнаті стояв важкий дух марихуани і тютюну, а ще – третій, невідомий мені, гіркий і загрозливий запах чогось небезпечного. У мене піднялася шерсть на загривку, і я загарчав. Так пахла смерть. Я підійшов до Зав’є – він лежав, дихання його було ледве чутне, а довкола рота засихала піна. Бобо лежав на ліжку і шепотів: «О Боже… о Боже» – йому було зле, і він блював просто на простирадла.

Та найбільше мене хвилював Луї. Він наполовину лежав у кріслі, витягувши ноги, не ворушачись. Я не чув, як рухається його грудна клітка. Я торкнувся носом руки, що звисала з крісла; вона була холодною. Я зрозумів, що Луї був мертвий.

– О Боже, що робити, що робити? – Маріца металася по кімнаті, то б’ючи по обличчю Зав’є. то намагаючись розштурхати Бобо. По її обличчю, котилися сльози і вона легенько скімлила, притискаючи до рота кулаки. – О Боже, – примовляла вона, коли її погляд падав на тіло Луї зі шприцом у вені. Від передозування героїном він був настільки блідим, що здавалося, ніби шкіра його почала відливати синім. Коли я кинув ще один погляд на це посиніле обличчя, я зрозумів, кого він мені нагадував, – я перевів погляд на картину над ліжками, – Шиву верхи на бикові. Синюшність Луї надала його лицю блакитнуватості, як у Шиви. На обличчі в Луї застиг тупий, беземоційний вираз, і цим він, безперечно, відрізнявся від зображення на картинці.

– Мій Боже, мій Боже, – все повторювала Маріца.

– Він мертвий? – спитав Чарлі, наче то не він був свідком Маріциної істерики. Та глянула на нього поглядом, повним люті.

– Тобі повилазило? О Боже, Зав’є, ну прокидайся ж! – Вона стала ляскати свого чоловіка по щоках, але той не відповідав. Маріца припадала до його грудей вухом, мацала пульс і нову тріскала його по щоках руками. – Що за жахіття! Ненавиджу, ненавиджу цю країну! – кричала вона.

– Нам треба покликати лікаря, – не сходячи зі свого місця у дверях, сказав Чарлі ледве чутно, собі у бороду.

Маріца знову кинула на нього дикий погляд.

– Ти що, ідіот? Ти справді не розумієш? Його здадуть у поліцію!

– Нам треба покликати лікаря, – ще раз, все так само тихо, собі під ніс, повторив Чарлі. – Твій чоловік у комі. Нам треба завезти його до лікарні, інакше він може померти.

– О Боже, навіщо ми поїхали в цю кляту Індію! Чорт, чорт! – Маріца стала згрібати все, що було на столику, біля якого сидів, поступово дерев’яніючи, Луї, у пластиковий мішок. – Треба це викинути! Чорт, що ми будемо робити?

Луї сидів зі шприцом у вені, синюшний, з виразом недалекої людини, котрій розповіли щось настільки далеко вибігле за рамки її уявлень, що вона вирішила сама поглумитися над співрозмовником, не вірячи в те, що вона може чогось не знати.

На ліжку закашлявся Бобо. З нього виплюскувалася блювотина.

– Допоможи йому, – сказав Чарлі.

Маріца глянула на старого каліку і продовжувала згрібати фольгу, недопалки, крихти гашишу в сміття, не зрушившись з місця, ніби не почула.