Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Ну та…

– І я зрозумів, реально, що Чарлі крутіший за всіх цих йогів разом узятих. Ми з ним пихнули, і він як давай мені розказувати – про Шиву, про всі ці діла з кармою, з реінкарнацією – ти шо, це космос! Чарлі, ти мегакрутий! Чарлі мій типу ґуру, – гордо заявив Луї.

– Ти це й так усе знав, – прошамкав Чарлі, ніяковіючи від потоку компліментів у свій бік.

– І тоді… ну, коли ми пихнули на набережній… слухайте, люди, зараз сам смак!.. Тоді я зрозумів, що все це – тупо розводняк, – сказав Луї.

– Він, – Луї показав на Чарлі. – Він мені це все пояснив. Що, коротше, все це – реально гон. Ілюзія. Нічого цього немає. Є тільки я. Я – Шива. Я це зрозумів, – сказав Луї, і за столом запала тиша.

– І ти. І ти Шива. І ти теж Шива, – став перелічувати Луї. – Серйозно. Я це зрозумів, так воно і є.

Молоді люди мовчали.

– Тому пропоную пихнути! – озвався Луї, і всі зареготали.

– Ну, та. Так і є, – нехотячи, а все ж не бажаючи поступатися Луї, відказав Зав’є. – Це адвайта. Тат твам асі. [57]Ми у світовій столиці адвайти, чуваче. Ти, чорт забирай, на сто процентів правий!

– Ну, бачиш, старий, я ж кажу, це все чистий розводняк, ілюзія. Це все в тебе в голові відбувається. Тому тут усі бажання збуваються. Ти зауважив? – спитав він у когось із присутніх.

– Є такий момент, – відповів Зав’є. – Запалюй.

Я почув шарудіння, черкання сірників і, за якусь хвилю, запах гашишу. Молодь розкурила сигарету, і розмова потекла ще вільніше.

Виходячи за береги, перехлюпуючись на сусідні теми, ділячись враженнями від Ґоа, Маналі, Рішікеша – від цсього цього яскравого турне визначними місцями Індії – вони розмовляли і розмовляли, наче то текла велика ріка – ріка між людьми, на березі якоїх стояли Чарлі, Луї, Бобо, Зав’є, Маріца, й кидали у неї репліки, й дивилися, які кола розходяться від цього її поверхнею. Розмова текла собі й текла, я чув запах диму від сигарет і марихуани, чув запах пива, смаженого насіння, гороху, смаженого у спеціях, що долітав з вулиці, якихось пряних, маслянистих наїдків, що ними смакували друзі, і приємна знемога почала брати мене. Я, мабуть, і не зауважив, як задрімав, тому що прокинувся від розуміння, що до столу долучився іще хтось. Цей шостий учасник бенкету був із місцевих – я бачив його босі подерті ноги в гумових капцях і шорти, такі, як носили туристи, але від нього йшов сильний запах поту і страху. Страху, безумства, запах чогось небезпечного. Він мені вмить не сподобався, і я одразу ж прокинувся, передчуваючи нові події. Чарлі був тут. Запах Чарлі був таким же, як і раніше. Все було добре.

– Ну так що? – майже пошепки, хрипким голосом з сильним місцевим акцентом говорив прибулець. – Хашішь? Ел-ес-ді? Коукейн?

Мої нові друзі були вже достатньо нетверезими, і я відчував, що голоси їхні попливли, стали м’якшими і непевними.

– Що скажеш, Бобо? – спитав Луї. Голос у нього став глибшим, задумливим, залишаючись все-таким же приємним басом. – Мабуть, нам треба закупитись як слід гашем на найближчі дні?

– О’кей, бадді, [58]давай нам гашу. По чому в тебе гаш?

– О, слухай, – озвався раптом Луї. – А в тебе є білий?

– Що таке «білий»? – не зрозумів торговець.

– У тебе є героїн?

Запала тиша.

– Але це дорого, май френд, – сказав торговець зовсім тихо. – Недешевий продукт. Дорого. Якісний. Дуже добра якість.

– Тут може бути що завгодно, Луї, – сказав Зав’є, але торговець накинувся на нього.

– Не кажи так, містере! – гарячкував індус, усе так само пошепки. – Ти мене не знаєш, містере, ти не знаєш, із ким маєш справу! Спитай хоч кого, який товар у Аккі! Кожен тобі скаже, що Аккі продає тільки товар найвищого класу!

Зав’є тільки мугикнув:

– Ну-ну.

А Луї, реготнувши, озвався:

– Слухай, по-моєму, цьому дядькові можна вірити. Я візьму в тебе два «чеки», друже. Ні, стривай, Зав’є, ти будеш? А ти, Маріца? Ей, чого ви скисли, повеселімося сьогодні! Юху, перший день у Варанасі! Чорт забирай, ми в Індії, в країні, де можливо все! Чарлі, друзяко, ти як, складеш нам компанію сьогодні?

– Ні, – буркнув Чарлі.

– Та годі вам, що ви всі такі нудні? Ом намах Шивая! [59]Слухай, Аккі, давай чотири «чека». Скільки це буде?

Я буквально відчув, як жадібно блиснули очі в Аккі, й той випалив:

– Дуже добрий товар. Із Пушкара.

– Ну, скільки?

– П’ять тисяч рупій.

– Ну, ти даєш, старий! – регочучи, відповідав дилерові Луї. – Таких цін немає навіть у Парижі, старий!

– Дуже добрий товар. Пушкар ача!

Врешті, вони сторгувалися з Аккі за вісімсот рупій, і я побачив, як рука Аккі залізла під стіл, пропхалася в повстяну торбину, що її хрипкоголосий чоловік тримав на колінах, і витягла звідти щось у п’ястуці.