Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Я вам кажу, випадковостей не буває, – лунав басистий, приємний голос Луї. – Те як ми зустрілися – це просто щось нереальне. Ми з Бобо просто вибираємо навмання ґестхауз [56]і заходимо в перший-ліпший. Його тримають якісь непальці. Як він називався, Бобо?

– «Ом рестхауз»…

– …нас селять, і тут же, на поверсі, зразу біля нашого номера, ми зустрічаємо Маріцу… – продовжує Поль.

– А я якраз думала, як було б круто, якби тут знайшовся хоч один француз. Ми із Зав’є вже третій тиждень тусимо тут, такий ульот, просто вау! Але такий гон – жодного француза! І Зав’є пішов по пиво, і я думаю, дай сходжу в «Шанті», подивлюся на піпл, може, хто прикольний приїхав…

– Ну та, – погоджується Зав’є.

– І тут… Та-дам! – озивається голос Луї. – З’являємося ми з Бобо! Два класні хулігани! Просто з Парижа! І ми бачимо – Варанасі – це просто шок! Це те, про що ми мріяли, реально, це найкрутіше місце на Землі! Тут так пре! Тут така свобода!

– Так, – погоджується несміливо Чарлі.

– Ми з Бобо реально хочемо відірватися в цьому місці, – продовжує Луї. – Ну, ви знаєте – повисіти так, аби було потім що згадати! Я не люблю нудьги. Життя пролетить – і немає навіть що розповісти внукам! Хочемо, коротше, подивитися реально, де тут що по чому, коротше, нам потрібні свої люди, щоб нам тут все показали, і перших, кого ми зустрічаємо, – це красуня Маріца і видатний Зав’є! Зав’є, я чув, ти ведеш програму на телебаченні? Круто. А ми з Бобо два ледарі, їздимо по світу, шукаємо собі пригод на п’яту цяту. Уже років десять так кантуємо, і нічого. Правда, Бобо?

– З чого ж ви живете? – запитує Зав’є. – Ви вже ходили на шмашан?

– Завтра намірилися піти, – озивається хтось третій, певне, що Бобо. – Як там воно? Жесть? Ми, взагалі то, думаємо тут повисіти тижні два-три, а потім дунути на Ґоа. А гроші? Гроші нам самі приходять. Луї не працює. У нього є квартира в Бордо. Він здає її на літо в оренду… А я – музикант, граю в гурті «Несамовиті мавпи». Не чули?

– Я, коли що, його піар-менеджер, – підсміюючись, вставляє Луї.

– Ми в Парижі досить часто даємо концерти! – продовжує Бобо. – До речі, що у тебе за висилання, Зав’є? Ти міг би нас запросити на ефір!

– «Несамовиті мавпи»? Ні, не чув. Ґоа… Там багато наших, – озивається Зав’є, пропустивши фразу Бобо про ефір повз вуха.

І знову в розмову встрягає Маріца. У розмові вона дуже емоційна:

– Та ти що, там взагалі чад, на Ґоа! Ми з Зав’є повний сезон там провисіли! Там такі вечірки, відпад просто! Там реально є все – ейсид, гриби, порошки, таблетки, все, що хочеш. Ми там із Зав’є просто в зюзю набиралися! Мішали все, що могли! Такі тріпи!

– Клас! – гикає Луї, й мені здається, що він потирає руки в передчутті. – А тут є щось?

– Тут теж є все, – каже невпевнено Зав’є і, наче, щоб змінити тему, звертається до Чарлі: – Чарлі, а як ти сюди потрапив? Ми тебе з Маріцою бачили в ґестхаузі кілька разів, навіть говорили про тебе, все хотіли познайомитися, та не наважувалися…

Чарлі за своєю звичкою невиразно гмукає, і я, хто знав Чарлі, напевне, краще за будь-кого, міг відрізнити в цьому трохи розгубленому хмиканні щось середнє між збудженням, страхом і бажанням поділитися своїми історіями.

– Я приїхав спершу у Вріндаван, – каже він. – Там ми були разом з одними росіянами. Ніколай і Наташа. Хороші люди. Вони купили мені квиток…

– Слухай, дядьку, – перебиває його Луї, – А що з тобою взагалі таке? Це що, якась хвороба у тебе? Реально, моторошний ти!

– Аварія, – коротко каже Чарлі. – Мені було двадцять. У Чикаго. Мене збила машина. Всі гадали, що я помру. – Він відповідає короткими реченнями. На більше у нього не вистачає сил, але я продовжую дивуватися, як сильно він змінився. Чарлі став значно, значно балакучішим. – Сім переламів хребта. Перелам тазової кістки. Казали, я не буду ходити.

– Ну, це ти даєш, – каже Луї. – Ну-ну… Це карма, дядьку. Чорт!

– Я поїхав в Індію. На Ґоа.

– Так ви один з піонерів Ґоа? – вражено каже Бобо, а Луї йому відповідає: – Чуваче, я ж казав тобі, це дідуля що треба! – І він, схоже, звертаючись до Зав’є та Маріци, каже: – Ми з Бобо туди-сюди, пішли на набережну, а там сидить Чарлі. І ми зразу зацінили, що це один з наших. Зразу видно, олдовий хіпі. Я полюбляю розмовляти з такими. Від них, знаєш, можна багато цікавого почути. Чіткий дядя такий, я просто тащуся від нього. – Луї казав так, ніби Чарлі тут не було. – В капелюсі, сам, коротше, як баба́ якийсь їхній, ну типу йог, але тільки наш, не індусячий. Ми з ним сіли зразу, забодяжили косяк і все всім зразу стало ясно… Та, Чарлі? – Луї звернувся до Чарлі. Той, схоже, посміхнувся.