Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Ти кудись зібрався? – спитав мене Нанді.

– Так, – відповів я гостро. – З мене досить. Я хочу піти звідси.

– Ну, гаразд, – відповів Нанді й важко труснувши ногами, почав підійматися. – Я пройдуся з тобою теж, якщо ти не проти.

Я промовчав. Моє серце боліло.

Не дивлячись більше на поховальні вогні, я рішуче пішов крізь натовп, протискаючись поміж людей. Хтось наступав мені на лапи, хтось штовхав мене та відтручував, та я не зважав – мені терміново потрібно було відійти якомога далі від цього місця.

– Джеррі, стривай, – гукнув мені Нанді, який ледве встигав за мною.

– Я не можу більше тут бути, вибач, – гукнув я йому, не озираючись.

Врешті я видерся з натовпу на ґгат, і вільно подріботів старими плитами вперед. Туди, де більше свіжого повітря. Але навіть тут повітря тхнуло паленим. У мене тьмарилося в голові й не полишало відчуття, що я пійманий містом, і воно мене тепер не відпустить, допоки я сам не опинюся на одному з таких вогнищ.

Роздратований, я вибіг на один із виступів, щось на взір баштової площадки понад Ґанґою, аби розвіяти свій настрій. Сонце стояло високо, шкварило не гірше, ніж у нас вдома, і мене тягло до води, але якась природна гидливість не могла мене змусити тепер зануритись у води, в яких, як я вже знав, плавали тіла покійників. Я опустив морду до землі, вдаючи, що не зауважую, як важко, чвалаючи під палючим сонцем, мене наздоганяє Нанді.

Мій погляд мимоволі опустився нижче, до води, що хлюпала по сходинах ґгату, і там, поміж човнів, я побачив двох своїх родичів, місцевих кудланів, які схилили морди над тілом одного з покійників і щось там собі жвакають. «Вони його просто обнюхують. Вони не настільки…» – почав я заспокоювати себе, але побачив, що пси відривають шматки мертв’ятини від розпухлого тіла й жують її та ковтають.

Цього було забагато. Цього міста було забагато.

– Я хочу додому, – сказав я Нанді, повертаючись від води і не дивлячись у його бік.

Я нічого не сказав йому про побачене. Я намагався забути, викинути з пам’яті страшні картини своїх братів за їжею. Я не хотів бути одним із них. Я не хотів стати покритим паршею варанаським псом, якого життя змусить гризти ногу покійника. Все. Я повертаюсь. Я хочу додому.

Я почав підійматися сходами вгору, геть від Ґанґи.

– Ти куди, Джеррі? – гукнув мені в спину Нанді.

– Додому, – відказав я. – Дякую тобі за товариство, але з мене всього цього досить. Все, тримайся. Салам алейкум, [54]як кажуть у мене на батьківшині.

– Алейкум ассалам варахмату-Ллахі вабаракятух, [55]– відповів Нанді, і я здивовано озирнувся. – У нас тут достатньо мусульман, коли що, – відповів він мені на мій погляд, і я знову відчув у його словах легке кепкування наді мною.

Нависла тиша.

Ця тиша миттю охолодила мене, і я знову відчув приязнь до товариша.

Я зупинився на сходах і спитав:

– То що, ти йдеш, вождю? Покажеш мені, що тут у вас ще є, окрім роздутих і підсмажених покійників?

Нанді злегка усміхнувся і поволі, не втрачаючи гідності, став підійматися сходами ґгату за мною, своїм неспокійним товаришем.

Ми покріпилися в іще одного доброго чоловіка, якого знав Нанді, і страх, що накотив був на мене на шмашані, відступив. Ні, він не зник, він просто зачаївся – до чергової прогулянки на шмашан, до вечора, до першого-ліпшого темного провулку. Я знав тепер, що він – там, вичікує момент, аби накинутися знову. Тепер я розумів, що я належу не самому собі, я належу йому, інстинкту.

Вибравши завулок, зігрітий сонцем, що пробивалося між дахів, де було побільше сміття, Нанді ліг просто посеред купи сміття і задоволено змружив очі.

– Розкажи мені про себе, – сказав Нанді. – Ти дивний гість. У цьому місті бувають всілякі, але навіть серед них ти мені видаєшся дивним. Можливо, тебе й справді звуть Псом, що впав із неба?

Я неспокійно засовався. Мене мучило відчуття, що з мого серця кудись вивітрилася вся повага до мого великого білого товариша. Легка зверхність, тонка, але колюча, стала проростати в мені, і я вже ставився до нього не як до свого захисника і поводиря, а як до рівного собі, а, правду кажучи, навіть трохи нижчого та простішого за себе.

– Я вже сам нічого не знаю, Нанді, – відповів я, стараючись, аби моя зверхність ніяк не проявилась у голосі. – Я гадав, що я пес, і що життя моє має пройти в пустелі в боротьбі за шмат їжі. Коли я ледь не втопився в Ямуні, я зрозумів, що я – щось більше, ніж просто пес, і я маю куди йти… У мене просвітліло в голові, я став краще думати й міркувати… Я вирішив, хай там що, прийти в Пурі… Ти чув? Там, на березі океану, де сходить сонце, стоїть величне місто, Пурі!