Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– А, Нанді, – поплескав мого товариша по шиї господар крамниці. – бери собі, що хочеш. Хочеш салату? – і господар простягнув Нанді пучок свіжої зелені.

– Ось бачиш, – ремигаючи, озвався до мене Нанді. – Тут є цілком гостинні люди.

Я, позираючи з-під лоба на маленького злого (тепер він видавався мені злим, хоча ще хвилину тому – наляканим) індуса, котрий намагався відігнати Нанді від крамниці, я поцупив одну хлібину, роздер поліетилен і став шматувати її, заковтуючи одразу цілими шматками. Хліб здався мені солодким, найсмачнішим хлібом у моєму житті.

Нанді, перемовившись кількома любовними словами з господарем (здається, вони розуміли один одного), рушив далі, а я подріботів за ним.

– Ти бачив уже шмашан, Джеррі? – по-діловому, не поспішаючи, але й не зупиняючись, так, наче його життя все було розписане за таємним графіком, спитав мене Нанді. – Після сніданку я зазвичай ходжу на Манікарніка-ґгат. Хочеш зі мною?

Я подумав про солодкавий дух, який стояв у всьому Варанасі, й мені закрутило в череві. Втім, я не хотів здатися кімнатним цуциком, котрий не рівня місцевим нещасним.

– Авжеж. Ходімо, – з ентузіазмом, можливо, більшим, ніж того потребувала пропозиція, погодився я.

– Гляди ж, це лише для твердих духом, – подивився на мене Нанді, і я відчув у його словах іронію.

– Я знаю, що таке смерть, – почав був знову я, та Нанді, не слухаючи, уже рушив своїм неспішним, рівномірним, а, головне, невблаганним кроком вузькими вуличками старого міста. – У мене померла вся моя рідня, Нанді, вони всі порозпухали на сонці від спеки! Ти чуєш мене… – дріботів я за ним, не встигаючи одночасно робити свою розповідь достатньо емоційною і не відставати від товариша в достойній, повній спокою ході.

Нанді на те лиш пореготував у своїй манері, задираючи писок до неба.

Наближаючись до Манікарніка-ґгату, я відчув присутність смерті. Кілька разів ми (на цей раз ми !) змушені були пропустити носильників, що несли на бамбукових ношах тіла покійників. Чоловіки несли мерців, загорнутих у кольорові шматки тканини, і запах свіжої тліні було відчутно навіть попри сандалову олію, котрою, як підказував мій ніс, було обмазано мерців. Близько до шмашану я відчув, як у мене крутиться голова від непристойно-привабливого запаху горілого м’яса і в голові зароїлися думки, що ніяк не відповідали цьому місцю та, правду кажучи, вжахнули мене самого. Переходячи крізь бруд і нечистоти, яких у цій частині Касі було особливо багато, ми протискувалися крізь тісні переходи, де складно було розминутися навіть двом людям, не те що людині й бикові. Над собою я бачив хитросплетіння рур і дротів, якими сновигали мавпи. Я напружено вдивлявся у них, намагаючись зрозуміти, чи немає серед них Мані – мені досі було соромно з того, як просто я дав себе обманути, і в душі було бажання помсти.

– Сюди! – гукнув мені Нанді й, важко підскочивши, виліз на сходинки, що вели нас далі, до ріки.

Врешті берег знову відкрився нам, з тим самим ефектом несподіванки, що і вранці, – здалося, наче розчахнулися двері, і світ увірвався в мою вузьку, зашкарублу буду. Я знову побачив Ґанґу, чий вигляд вранці змусив мене плакати, але тепер внизу я побачив щось, від чого в моє серце закрався страх. На хвилину я засумнівався, чи справді хочу наблизитись аж так близько до смерті.

– Ходімо, – підбадьорив мене Нанді, побачивши мою нерішучість, і я, підгинаючи хвіст і вуха, став спускатися широкими кам’яними сходами до ріки.

– У нас тут скрізь попуск, – пожартував Нанді, вільно проходячи крізь натовп місцевих жителів, що густо збилися в гурт довкола шмашану. Все, що я міг бачити наразі, – то були копита Нанді й босі, перемазані болотом ноги людей – ноги, що розступалися, даючи дорогу бикові. Я покрадьки, з-за плеча, кидав погляди на приживальців, що розташувалися на території крематорію. Поодаль, при мурах, я побачив великі терези, на яких відважували дерево для спалювання тіл, а, задерши голову вище, вражено зрозумів, що стою перед стосом дров, який підіймався вгору на п’ять людських зростів. Трохи далі сиділи місцеві нероби – вони палили тютюн, жували бетель, на їхніх устах блукали порожні усмішки, та було незрозуміло, чим вони зайняті ще, крім попивання чаю з молоком, що його продавали тут же, – та ще обговоренням новин, очевидно, місцевого значення.

Я побачив чимало туристів – білих чоловіків і жінок у яскравих футболках, із голими ногами, обтягнутими в шорти, непристойно гладких і охайних порівняно з місцевими лайдаками, які зиркали на них веселими та жадібними очима. На обличчях туристів було написано відчай у суміші з відразою. А ще – страх і погорда, що наче запевняла самих же туристів, що Манікарніка – не їхня дорога й не їхній кінцевий пристанок. Вони всі, наче захищаючи себе від картин тління, носили на грудях великі фотоапарати, і я бачив, як місцеві спершу забороняли їм фотографувати, а потім одному з хитріших фотолюбителів спало на думку запропонувати їм кілька доларів, і ті згодилися на порушення.