Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Я вдав, що кидаюся вкусити його за лапу, і Нанді, регочучи, піддав мене рогом і відкинув метри на три вбік. Цілком відчутно приземлившись під шгучний регіт Нанді, я зрозумів, що ображатися немає підстав і, усміхнувшись, нагадав йому:

– То що, покажеш мені гостинність тутешніх мешканців? Я такий голодний, що здається, можу з’їсти бика, ха-ха-ха!

І, відчувши себе знову переможцем, я, погавкуючи з радості, пострибав сходами вгору.

Місто оживало з кожною новою хвилиною. На вулиці ставало дедалі більше людей, звучали молитви у храмах, дзвеніли дзвони. Жінки в яскравих тканинах несли крам до крамниць, а старі діди, вкриті зморшками не менше, ніж грузькі, мокрі від нічної зливи дороги на підступах до Бенареса, сиділи на кам’яних порогах біля будинків, торгуючи бетелем, дешевими шкатулами та чилумами для куріння гашишу. Чоловіки, чорні від гріхів, що накопичилися на них, майже голі, в майках і загорнуті в шматки тканини на таліях, з блискучими очима і чуттєвими ротами, курили сигарети і дивилися невидячими очима на натовпи люду, що йшов у своїх справах. Я зустрічав дорогою псів, кіз і мавп, із кимось вітався, комусь тільки кивав головою, напевне розуміючи, що бідоласі зараз не до мене. Тільки тут, у Касі, я зрозумів, яким везунчиком я був насправді – я побачив, як доля може по-справжньому побити тебе, якщо їй заманеться. Мої брати, пси, такі ж, як і я, лежали тут попри стіни, деякі настільки худі й знеможені, що, мені здавалося, ніби в них не могло бути сил звестися для пошуків їжі. Можливо, так і треба зустрічати останні свої дні тут, у Бенаресі – покірно довіривши себе долі, очікуючи на милість, у повній готовності залишити це тіло, якщо життя проявить свою ласку відсутністю їжі. Червоні, сині, а деякі аж фіолетові від парші, від опіків та від лишаю, що, здавалося, виїв їх до кісток, мої родичі тулилися до стін і дивилися на мене погаслими очима, не вірячи, мабуть, що я – жива істота, а не привид у їхнім світі мертвих. Їхні ребра стирчали, наче поламані кошики з лози – такі ж криві й гострі, а хребти випиналися і вигиналися, як старі погнуті велосипедні рами. Вони лежали, сиділи, котрісь годували цуценят, інші намагалися винюхати щось у закутках вуличок, сподіваючись знайти там щось їстівне. Гостре відчуття жалю до них проштрикнуло моє серце, й мені видавалося, що я, ситий мешканець із вищого світу, не заслуговую гуляти тут, попри них, хизуватися своїми здоров’ям та силою – при цьому я зовсім не зізнавався собі, що сам виглядаю після місяців блукань не набагато кращим од них.

– Бачу, моїм родичам тут живеться не солодко, – гукнув я Нанді, накульгуючи за ним і намагаючись не згубити його в натовпі; Нанді розганяв зустрічний потік людей та велосипедів своїми рогами, але за ним він одразу ж змикався знову в суцільну масу з тисячею рук і ніг. – Схоже, з їжею тут непереливки.

– Не всім, – озвався Нанді. – Дехто живе вельми непогано.

– Справді?

– Авжеж. Це ж Варанасі, друже. Кожен тут може знайти те, що хоче. Зрештою, ти ще все побачиш сам, не буду псувати тобі враження! Сторонись! – проревів Нанді до мотоцикліста, який вирішив помірятися з биком силами і гундосив клаксоном, намагаючись зігнати того з дороги.

Мотоцикліст з червоною цяткою між бровами щось белькотів до Нанді, а той, аби прискорити процес переговорів, буцнув мопед рогом. Мотоцикліст заточився і хутенько поскакав з мопедом у руках кудись вбік, під злякане зітхання публіки. Однозначно, мені подобалося гуляти з Нанді. Такої поваги до своєї персони я не відчував ще ніколи в житті.

– Ось тут хороші господарі, – сказав мені Нанді, зупиняючись біля крамниці з зеленню. – Тільки ти ж, мабуть, зелені не їси?

– Мене від неї пучить, – зізнався я.

– Ну гаразд, зараз я для тебе щось попрошу, – сказав він і зайшов до крамниці. – Є тут хто? Рукміні, Сандживе, ви тут?

Із сусідньої крамнички вискочив маленький лисий чоловічок у білому халаті й спробував відігнати Нанді, але той так грізно змахнув головою, що чоловічок одразу ж відскочив подалі.

– Ти поглянь тільки на нього! – розгнівався Нанді. – Діпак Суніл, трясця твоїй матері, ти ще мене будеш відганяти?

Нанді, розсерджений маленьким індусом, ступив однією ногою до його крамниці й змахнув рогом хліби, що стояли купкою, загорнуті в целофан, з вітрини на землю.

– Тримай, – сказав мені Нанді. – З цього скупендрі ще станеться. Санджи-и-ив! – проревів бик, і на його голос звідкись із бокових дверей вискочив чоловік, настільки смаглявий, що здавався чорним, тільки з блискучими зубами і сяючою білою майкою на тілі.