Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Чарлі, вони можуть нас кинути, – раптом сказала Маріца. Поліціянти вийшли з машини, але їх чомусь залишили в салоні. – Чарлі, нас обдурили!

Чарлі озирнувся.

– Все буде добре, – зміг лише сказати він.

– Та ні. У нас забрали всі гроші. Ми без паспортів, а тепер нас іще кинуть до в’язниці! – знову заскиглила вона.

Врешті один із поліціянтів, мабуть, задоволений фінальним ефектом, справленим на затриманих, відчинив двері машини та зняв із них кайданки.

У лікарні ми провели час до вечора, виглядаючи речі з готелю.

Серед сотень людей, що чекали на свою чергу в державний шпиталь, ми були непомітними. Маріца зняла з себе шаль і, за прикладом інших людей, постелила її просто на землю. Чарлі присів на цю хустку, як завжди, останні сантиметри, уже просто падаючи на землю, – здається, з кістками тут у нього стало ще тяжче, ніж удома, в Дахабі.

Маріца дзвонила якомусь впливовому чоловікові, якого вона називала «консулом Франції», пояснюючи, що їх пограбували, що її чоловікові необхідна медична допомога і їм терміново потрібні квитки до Парижа. Консул, здається, обіцяв допомогти, і Маріца наче трохи заспокоїлася.

Чарлі з Маріцою ходили кілька разів до Бобо та Зав’є, але мене туди не пускали. І хоч там, куди мене не пускали, були ж такі обдерті та полупані стіни, як і тут, куди мене пускали, і стільки ж брудних та обідраних індусів, як і на вулиці, я смиренно чекав на повернення Чарлі в місці, де мені належало бути.

По поверненні їхні обличчя не виказували нічого. Тільки Чарлі час від час повторював: «Він буде в порядку, не хвилюйся», а Маріца запалювала нову сигарету.

Наші сусіди, жвава сім’я, що складалася з беззубої старої жінки в сарі, трохи молодших чоловіка й жінки та їхніх двох дітей, розсілися обідати. Побачивши, що ми без їжі, вони пригостили Маріцу та Чарлі хлібом і чаєм із молоком. Маріца спершу сиділа, нервово курячи сигарету за сигаретою, а потім, перехопивши та попивши теплого, прилягла на застелену хусткою землю й майже миттєво ввимкнулась. Чарлі, звичний до пасивного часопроведення, довго розглядав людей навколо, а коли йому це набридло, зняв із шиї намисто, що складалося з дрібних червонястих горішків невідомої мені рослини, і став перебирати їх, читаючи молитву.

Під вечір привезли речі. Маріца недорахувалася двох сумок, але поліціянти, які привезли їхні пожитки, сказали, що це все, що було в номері. Пропали відеокамера, фотоапарат та інші хитрі речі, які були для Варанасі незвичними.

Зачовганий речовий мішок Чарлі був на місці.

Вночі у шпиталі людей було так само багато, як і вдень. Але тепер вони спали – усі коридори, приймальні покої, сходові клітки – одним словом, усі вільні площі було встелено хустками, покривалами, і на них цілими сім’ями відпочивали мешканці Варанасі, здебільшого потерті життям та знедолені.

Серед ночі до Чарлі прийшла Маріца (я прокинувся, коли вона з’явилась) і повідомила, що прийшов до тями Зав’є. Бобо стало ліпше ще звечора, але він не мав сили ходити, хіба лежати. Маріца виглядала страшенно втомленою. Під очима в неї світилися темні плями, а одежа зачовгалася до такого ж вигляду, як і в інших людей навколо.

Ми перекантували ніч на бетоні лікарняного двору. Вранці з лікарні вийшов Бобо, в обід Маріца знайшла автомобіль і допомогла спуститися в нього Зав’є. Вона хотіла поскорше втекти з лікарні, де тхнуло чумою, де ходили прокажені й наркомани зі страшними виразками на ногах та обличчях.

– Консул допоміг нам отримати квитки на літак, – сказала Маріца Чарлі.

Бобо, з кислим жовтим обличчям, мовчазний, не казав нічого. Звістка про те, що Луї помер, лежала тепер на ньому важким, незрушним тягарем. Він тільки палив сигарету, від якої обличчя його з жовтого робилося попелястим, і періодично спльовував на землю. Слюні його, довгі й блискучі, тяглися від рота аж до самої землі, тож Бобо, зі сповільненою реакцією, не завжди вчасно встигав утерти рота рукавом.

Мовчазним був і Зав’є. Він сильно схуд за ці два дні, на його обличчі лежала тінь зустрічі з чимось глибоким і моторошним. Хоча його волосся залишалося русявим, а обличчя – молодим, у мене склалося враження, наче він сильно постарів.

– Я з вами. Я теж їду в Делі, – сказав Бобо. – Мені теж треба додому.

Маріца з ненавистю подивилася на нього, але не сказала нічого.

У двох екіпажах, з речами, ми в’їхали на бенареський вокзал і там ще кілька годин чекали на рейс, який мав завезти наших друзів до Делі.