Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Садгу, котрі знали Чарлі не перший рік, зібралися над його тілом і про щось перемовлялися. Врешті, вони забрали тіло і понесли його на віддалені ґгати, де було менше цікавих очей.

Тіло Чарлі посадили на крісло, так, наче він сидів собі та просто дивився за обрій. Щоби він не упав, його за живіт прив’язали до спинки крісла, а на коліна поклали велику, як бича голова, брилу льоду. Садгу якийсь час ще сиділи біля покійника, палили й розмовляли, а потім пішли, а я ліг біля його ніг і чекав, коли ж смерть забере і мене.

Лід поволі танув, на тіло Чарлі вже сідали птахи і час від часу скубли його то за вухо, то за щоку, то клювали в око. Я гавкав на них, – точніше, сипів, як міг, – але вороняччя було нахабним, птахи швидко перестали боятися мене і влаштували собі з тіла Чарлі вечірню учту.

Чарлі сидів зі шматком льоду на колінах, обличчям на захід і, якби міг, дивився би на побране золотом небо над Касі – як завжди, повне повітряних зміїв, голубів і шулік, що пильнують за свіжою падаллю. Касі й саме ставало позолоченим, сяяло своїми розваленими баштами і банями храмів, і я пригадав, що я – в Місті світла.

Наступного дня, коли весь лід, що був на колінах у Чарлі, розтанув, а сам він роздувся і набув дивного коричневого кольору, знову прийшли садгу. Вони загорнули Чарлі в помаранчеву тканину, побризкали водою і кинули тіло просто з ґгату до Ґанґи. За хвилину вони, вже весело перемовляючись та підморгуючи один одному, сиділи, розпалювали чилум, про щось жартували та сміялися.

Я відчув, як останній болючий нерв, котрий прив’язував мене до Варанасі – ні, до чогось більшого, аніж Варанасі, до всього мого життя, до всього світу, який я раніше знав, до себе самого – перервався, і мені страшно закортіло заскавуліти. Та я був уже надто старим, аби скавуліти. Я просто підібгав, скільки було сили, хвоста між ноги і дивився на Ґанґу й те золоте небо над нею, – дивився і не розумів, бо так, власне, нічого і не втямив від цих років, поки бродив по землі, так нічого і не ввійшло мені до серця, що могло би перевернути мене, моє єство, що взяло би мене за душу і вивернуло назовні, нехай – з болем і криками, нехай зі сльозами та слиною, але і з полегшенням. Полегшенням від того, що дні мої, врешті, увінчалися успіхом і я недаремно волочив себе цією багатою, але такою чужою країною.

Але ж ні – серце моє мовчало, і від сухості думок, від сухості очей я відчув себе нещасним. Нічого більше не мало сенсу. Ніщо не важило, і, хоч би що я робив, усе було позбавлене сенсу.

І тоді я згадав, що колись – давним-давно, коли я був лише трохи старшим, аніж звичайне цуценя, – у мене була мета: піти на берег океану, туди, де стояло місто повелителя Всесвіту, в Пурі, та спитати ради у Нього. Зрештою, в чому Він міг мені дати раду? Мені вже не хотілося нічого. Все, що мені залишалося мріяти – це тільки впасти безсило біля Його ніг, простягти лапи і випустити з себе подих, аби вже більше нікуди не йти, не міняти нічого, просто бути.

І я, оглянувши востаннє берег Ґанґи, раптом піднявся з ґгату і тихо пошкандибав на схід, туди, де загусала темрява неба, де народжувалася ніч.

Я хотів би думати, що я – найбільший невдаха, адже все, що в мене було у житті – все минуло. Та й було в мене хіба що безцільне лежання й роздування боків у перервах між сном та їжею та, іноді, думками про самиць. Але, боюсь, я лише посередність – я бачив справжніх невдах, напівживих, покалічених, без вух і лап, без хвостів, котрі все ж віднаходили в собі сили стрибати на трьох, а то й на двох, кудись далі, вперед – але тільки куди? Далі, назустріч черговому окрайцеві хліба?

Я, правду кажучи, не мав на що нарікати – я побачив світ, полишив позаду себе страшні землі, де були тільки пісок і гірка вода, і віднайшов землю обітувану – де бурі розвали ґрунтів родючі й густі, де пальми і хащі, і вічна весна. Де повітря повниться ароматами трав і плодів, стоїть на світанках щебет птахів, де навіть у найтяжчу хвилину тобі допоможе незрима сила життя і ти знайдеш свою заповітну цілушку хліба у себе перед носом… – а все ж, ідучи до Пурі, я раптом з усією ясністю відчув, наскільки мізерним було все те, що я знав про світ. І якими короткими та незначними були дні, яких і було всього – маленька жменька. Невже це й усе?

Що далі на схід я просувався, то мальовничішим ставав край, яким я йшов. Я рухався поволі – мені не вистачало тепер сил іти цілими днями, як перше, коли я відкривав для себе Індію, і коли я, натхненний невідь-якою силою, забувши про все, кинувся світ за очі – за невідомо чим, невідомо за яким покликом серця. Подорожні, яких я зустрічав, – пси, кози, навіть один слон, який теж рухався в бік океану, казали, що океан близько, ще два-три тижні – і я прийду. А океану не було та й не було.