Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Болота й річки часом перешкоджали мені, і я довго шукав броду, іноді, зневірившись віднайти його, плив навпростець, боячись, що посеред ріки мене схопить судома і я піду на дно. Мене оточували пальми, клімат ставав вологішим, і я справді вже відчував дихання велетенських солоних вод.

Іноді вночі я дивився на небо, де блискотіли розсипаними жменями зірки, і не впізнавав їх. Я наче знову повернувся в час, коли мені було менше року і коли я вдивлявся у нічне небо пустелі. Тепер же я відчував, що справді далеко зайшов від дому, від місця, яке я звик називати домом – так далеко, що навіть сузір’я тут були іншими.

Мені здавалося, що гарячими ночами я чую шум морського припливу – звук, який я справді пам’ятав ізмалечку. Щоправда, там, у дитинстві, я мешкав на березі вузької затоки, а цього разу я чув, як шумить огром, така сила, якої я ще у своєму житті не бачив. Я чув запах моря, який дедалі певніше долітав до моїх ніздрів, і він тримав мене на шляху.

Світанки тут наче пригортали мене до себе. Ніде я не зустрічав таких налитих прихованою, внутрішньою вологою ранків, як на цій дорозі – на шляху до Пурі. І птахи, здається, кричали мені: «Пурі! Пурі!» І миші пищали в норах: «Пурі!» І кричали пави та мавпи: «На дорозі до Пурі!»

І от, серед ночі, коли, здавалося б, я мав уже звалитися від утоми, я, піднаджуваний своїми чуттями – цими неспокійними звірками, від яких у мене завжди був самий лише клопіт, – я пішов далі. Надто сильно мені вже шуміло у вухах, надто близьким відчувалася велич чогось нового – чогось, про що я ще не знаю. Місяць світив, була повня, і мені не спалось, я йшов і йшов, не роздивляючись, що за стежини під моїми кігтями, коли раптом вийшов на просіку й лапи вгрузли в піску. І тоді я відчув, як свіжий вітер б’є мені в морду, як бризки води летять мені на язик і в очі, і я кинувся бігти так, наче то мав бути мій останній біг на планеті, і з моєї горлянки, наче сам собою, став литися гавкіт, справжній собачий гавкіт, але, на жаль (а може, й на щастя!), його не було нікому чутно – тому що його заглушало ревіння океану. Велетенські хвилі одна за одною били об берег, і сліпучо-білі бризки світла розліталися навсібіч, і чорнота ночі, м’яко підсвічена зсередини повним місяцем, ховала в собі весь огром океану, і тільки моя уява домальовувала, наскільки ж він має бути великим, безкраїм, яка в ньому вирує сила. Я бігав уздовж берега під примарним місячним світлом і щасливо гавкав, немов цуценя, сам не знаючи, з чого радію, і в голові билася, наче метелик, що заблукав у тіснім закапелку, єдина думка: «Вдома, вдома! Я вдома!»

А набігавшись, відчув, що сили мої скінчились, і впав просто на пісок, окопався у ньому й блаженно заснув.

Прокинувся я від ніжного звуку дзвіночків, які долинали до мене звідусюди. На хвилину мені здалося, що я – в раю, тому, про який мені розповідали Чарлі та інші знайомі. Я підвів голову і побачив, що небо вже пожовтіло, а берег поступово заповнюється людьми. Вони нагадали мені йогів з Бенареса, але були більшою мірою одягнені в біле. Вони здійснювали свої ранкові омовіння й підносили молитви, а те, що я прийняв за звуки дзвіночків, було торохтінням бляшанки з-під пива у хатині на пляжі. Вітер кидав нею об стіни будиночка, і щось усередині бляшанки ніяк не мелодійно подзвонювало.

Я пішов до океану, щоб зустрітися з ним віч-на-віч.

Стоячи на мокрому піску, на якому мої лапи залишали прим’ятини, що заповнювалися водою, я відчув себе нікчемно маленьким поруч із пінистою стихією, яка ладна була проковтнути мене, варто ступити їй назустріч бодай іще крок. Важкі хвилі з шумом обрушувалися на півдорозі до берега, і я, здригаючись від пронизливої свіжості, що долітала до мене у вигляді бризок, вдивлявся в сірі глибини хвиль. Ось який ти, океан. А це я.

Я зробив іще пару кроків, щоби хвиля могла омити мене, і вода, що відкочувалася від берега, збила мене з лап і потягла за собою. Я насилу зміг повернутися на берег і, виснажений боротьбою з валами, повалився на пісок. Тепер, після нічної мандрівки та купелі, я відчув, наскільки постарів. Тих емоцій, що так підступно й зненацька огорнули мене серед ночі, коли я побачив океан у сяєві місяця, більше не було – всередині я відчував себе знову на свій вік – старим, бувалим псом, якому хочеться спокою. Збайдужівши раптом до стихії, я почекав, поки мине світанок – все ж, та густина золота, яким вкрилася вся природа, коли край сонця з’явився над океаном, приголомшила навіть мене. Небо було прозорим, глибоким, червоно-жовтим, кольору м’якуша папаї. Я вбирав очима цю перебіжність барв і відчував, як дивний жаль, наче трохи відступивши від мене, коли я вперше побачив океан, тепер із поновленою силою повернувся до мене, і яскравими барвами його не задурити. Раптом із прозорою ясністю, достоту такою, яка була в небесній височині цього світанку, я зрозумів, що скоро вмиратиму, і сум цей у серці – то провісник мого кінця.