Ольга Токарчук - Бігуни

Передобідня пора, він не знає напевне, котра година, не глянув на годинник, але чекає, здається, не довше, ніж п’ятнадцять хвилин. Зручно спирається на спинку і заплющує очі; тиша пронизлива, як високий настирний звук, неможливо зосередитися. Він ще не знає, що це далеке відлуння вереску сигналізації. Відсуває сидіння далі від керма й випростовує ноги. Його голова важка, тіло осувається під її тягарем, падає в біле розігріте повітря. Він ще трохи почекає в безруху.

Викурив цигарку, може, й дві. Через кілька хвилин вийшов з авта і випорожнився у рівчак. Здається, повз нього не проїхала жодна машина, але тепер він уже не певен. Далі повернувся до салону й ковтнув води з пластикової пляшки. Зрештою, відчув, що йому вривається терпець. Сердито натиснув клаксон, і оглушливий звук лише наблизив хвилю гніву, яка, втім, трохи його отямила. З цього моменту він усе бачить чітко — як іде за ними стежиною, виношуючи в думках слова, які за мить до них промовить: «Що ти, до дідька, так довго робиш? Де ти вешталася?».

Це оливковий гай — сухий, як солома. Трава хрускотить під черевиками. Між повикручуваними оливковими деревами росте дика ожина, молоді пагони намагаються виповзти на стежку і впіймати за ногу. Всюди купи сміття: гігієнічні серветки, гидота прокладок, окуповані мухами людські екскременти. Інші також зупиняються край дороги в своїх потребах. Не завдають собі клопоту зайти глибше у зарості, квапляться, навіть тут.

Немає вітру. Немає сонця. Біле нерухоме небо нагадує шатро. Парко. Часточки води висять у повітрі, і всюди вчувається запах моря — електричний, озоновий, рибний.

Він бачить рух, але не там, серед дерев, а тут, під ногами. На стежку вилазить велетенський чорний жук; якусь мить вивчає повітря вусиками, зупиняється — вочевидь, відчув людську присутність. Біле небо відбивається в його досконалому панцирі молочною плямою, і Куніцькому якусь мить здається, ніби з землі на нього дивиться незвичайне око, що не належить жодному тілу, око самодостатнє і вільне. Куніцький легенько підштовхує жука краєчком сандалії. Жук перебігає стежину, шелестячи сухою травою. Зникає в ожиннику. Все.

Куніцький, лаючись, вертається до авта, все ще з надією, що вони з хлопцем уже дійшли туди якимось кружним шляхом; так, він у цьому впевнений. Він скаже їм: «Я шукаю вас цілу годину! Що ви таке в біса виробляєте?».

Дружина попрохала зупинити авто. Коли Куніцький загальмував, вийшла і відчинила задні дверцята. Відстебнула малого від кріселка, взяла за руку і повела. Куніцькому не хотілося виходити, він був сонний, утомлений, хоча проїхали лише кілька кілометрів. Глянув на них краєчком ока, мигцем, не знав, що треба уважно дивитися. Тепер він намагається відтворити той розмитий образ, навести різкість, наблизити його й зупинити. Отже, він бачить, як вони йдуть шелесткою стежиною, дивиться на них зі спини. На ній, здається, світлі полотняні штани й чорна футболка, на хлопчикові — трикотажна маєчка зі слоником, — це він знає напевне, він сам уранці його одягав. Ідучи, про щось розмовляють, бозна про що, — тоді він не знав, що треба слухати. Зникають між оливкових дерев. Невідомо, скільки часу це триває, певно, недовго. П’ятнадцять хвилин, може, більше — Куніцький губиться в часі, він не дивився на годинник. Не знав, що треба перевіряти час. Він терпіти не міг, коли дружина питала його: «Про що ти думаєш?». Відповідав: «Ні про що». Вона не вірила, казала, що неможливо не думати, ображалася. Але тепер Куніцький відчуває своєрідне задоволення — так, він може ні про що не думати. Він це вміє.

А потім зненацька спиняється серед заростей ожини, завмирає — здається, ніби його тіло, нахиляючись до ожинового коріння, несамохіть знайшло нову точку рівноваги. Тиші акомпанує дзижчання мух і шум у голові. Якусь мить він бачить себе згори: чоловік у банальних штанях сафарі та білій майці, з невеличкою лисиною на тімені, серед заростей; приблуда, гість у чужому домі. Людина, виставлена під обстріл, — якраз посеред тимчасового перемир’я у битві, що в неї втягнуті і розпечене небо, і порепана земля. Його охоплює ляк; йому хочеться негайно сховатися, зачаїтися в автомобілі, але власне тіло його ігнорує — він не може поворушити ногою, змусити себе до руху. Ступити крок — хто б гадав, що це так складно; тріщать ланцюги. Нога в сандалії — це якір, який прип’яв його до землі, він застряг. Куніцький свідомо, тяжко, дивуючись самому собі, змушує її ворухнутися. Немає іншого способу покинути цей розігрітий безмежний простір.