Ольга Токарчук: Бігуни

Вони приїхали чотирнадцятого серпня. На поромі зі Спліта було людно — трохи туристів, більше місцевих. Оці другі вертались із материка з покупками, — там дешевше. Острівна земля неродюча. Туристів було легко визначити — коли сонце почало неухильно скочуватися в море, вони перейшли на правий борт і націлили на нього об’єктиви. Пором поволі минав розкидані острови, а потім здалося, ніби виплив у відкрите море. Неприємне відчуття, коротенька мить паніки.

Вони легко знайшли свій пансіонат, він називався «Посейдон». Власник, бородатий Бранко у футболці з мушлею, сказав звертатися до нього на «ти», а далі, по-панібратськи поплескуючи Куніцького по спині, повів їх на другий поверх вузького кам’яного будинку на самому узбережжі і з гордістю показав мешкання. В їхньому розпорядженні були дві спальні і невелика наріжна кухонька, обставлена традиційно — шафками з ламінованої деревоволокнистої плити. Її вікна виходили просто на пляж і відкрите море. Під одним із них саме зацвіла аґава — міцна квітуча галузка тріумфально здіймалася над водою.

Куніцький виймає мапу і зважує різні можливості. Вона могла втратити орієнтацію і просто вийти на шосе в іншому місці. Певно, оце стоїть деінде, може, навіть зупинить якесь авто і поїде — куди? Він бачить на мапі, що шосе на Вісі біжить крутою лінією через весь острів і ним можна їздити довкола, не наближаючись до моря. Кілька днів тому вони саме так оглядали Віс. Він кладе мапу на її сидіння, на торбинку, і рушає. Їде повільно, шукаючи їх поглядом серед оливкових дерев. Приблизно через кілометр пейзаж змінюється: замість оливкових гаїв починаються кам’янисті пустирі, порослі сухою травою й ожинником. Біле вапнисте каміння шкіриться, як величезні зуби, загублені диким звіром. Ще через кілька кілометрів він завертає. Тепер праворуч бачить запаморочливо зелені виноградники, а серед них подекуди — кам’яні хижки для інструментів, порожні й похмурі. У найкращому разі, вона заблукала, можливо, занедужала, вона або малий — тепер така спека, така задуха. Може, їм потрібна негайна допомога, а він, замість того, аби щось робити, вештається сюди-туди трасою. О, який же він дурень, він лише тепер це зрозумів. Його серце починає битися швидше. Можливо, в неї трапився сонячний удар. Може, зламала ногу.

Вертається і кілька разів сигналить. Проїжджають два німецькі авта. Він дивиться на годинник: минуло вже приблизно півтори години, а це значить, що пором відчалив. Проковтнув автомобілі, зачинив ворота і рушив у море — білий масивний корабель. З кожною хвилиною між ним та поромом — дедалі ширша смуга байдужого моря. У Куніцького страшне передчуття, від якого йому пересихає язик, передчуття чогось, що пов’язане з тим сміттям біля дороги, з мухами та людськими екскрементами. Все ясно. Вони зникли. Пропали обоє. Він знає, що їх немає серед оливкових дерев, але біжить туди сухою стежкою і гукає, вже не вірячи, що вони відгукнуться.

Це час пообідньої сієсти, містечко майже безлюдне. На пляжі біля самої дороги троє жінок запускають синього повітряного змія. Паркуючи авто, він бачить їх дуже виразно. Одна з них має на собі кремові штани, що обтягують товсті сідниці.

Він знаходить Бранка за столиком невеличкої кав’ярні. Той сидить у товаристві двох чоловіків. Усі п’ють палінковац [3] Палінковац — гіркий лікер на основі полину, популярний у країнах колишньої Югославії. — із льодом, як віскі. Бранко, забачивши його, всміхається: для нього це несподіванка.

— Ти щось забув? — питає.

Підсуває йому стільця, але він не сідає. Він хоче розповісти все по черзі, переходить на англійську, тим часом десь в іншій частині голови з’являється думка про те, що зазвичай роблять у таких ситуаціях — так, ніби це кіно. Каже: зникли — Яґода і малий. Каже, де й коли. Каже, що шукав і не знайшов. Тоді Бранко питає:

— Ви посварилися?

Він чесно відповідає, що ні. Двоє чоловіків допивають палінковац. Він теж би не відмовився. Досі вчуває в роті той гостро-солодкавий посмак. Бранко поволі бере зі столу пачку цигарок і запальничку. Ті двоє теж устають, важко, ніби зосереджуються перед боєм, а може, їм просто більше хотілося б сидіти в затінку навісу. Вирішують їхати всі разом, Куніцький наполягає, що треба спершу повідомити в поліцію. Бранко вагається. Його чорна борода перетикана промінцями сивих волосин. На жовтій футболці червоніє мушля і напис «Shell».

— Може, вона зійшла до моря?

Може, й зійшла. Вирішують так: Бранко й Куніцький повертаються до того місця, а двоє інших ідуть до відділка, щоб зателефонувати до Віса. Бранко пояснює, що в Коміжі є лише один поліціянт, а справжній відділок — аж у Вісі. На столику лишаються склянки з підталим льодом.