Ольга Токарчук: Бігуни

Далі — відділення, призначене для фетусів, чоловічків у мініатюрі. Ось лялечки, препаратики, все крихітне, людина вміщається у невеличкій банці. Оці наймолодші, ембріони, яких майже не видно, — це маленькі рибки, жабки, що висять на кінській волосині у формальдегідній невагомості. Оці більші демонструють нам лад людського тіла, його чудесне влаштування. Недолюдські крихти, незрілі зачатки, їхнє життя ніколи не переступило магічної межі потенції. Вони мають форму, але ще не доросли до духу, можливо, присутність духу якось пов’язана з величиною форми. У них матерія з сонною впертістю почала лаштуватися до життя, плести тканини, налагоджувати зв’язки між органами, будувати системи; вже почала роботу над оком і підготувала легені, хоча до світла й повітря звідси далеко.

У наступному ряду — ті самі органи, але вже зрілі, щасливі, що обставини дозволили їм дорости до своїх розмірів. Своїх?

Звідки вони знали, якими завеликими мають бути, коли їм перестати? Деякі не знали — ці кишки росли й росли, наші професори ледве знайшли банку, щоб їх умістити. Тим важче уявити собі, як вони поміщалися в череві того чоловіка, який фігурує на етикетці у вигляді ініціалів.

Серце. Його таємницю назавжди розкрито — це та безформна брила розміром із кулак, брудно-кремового кольору. Бо це якраз і є колір нашого тіла — сіро-кремовий, сіро-коричневий, відразливий, треба його запам’ятати. Ми б не хотіли, щоб стіни нашого помешкання чи наше авто були такої барви. Це колір нутрощів, темряви, місць, куди не сягає сонячне світло, де матерія ховається серед вільготи від чужого ока, тож і не мусить здаватися гарною. Її екстравагантності вистачило лише на кров; кров є знаком остороги, її червінь ґвалтує про те, що мушля нашого тіла розкрита. Що тяглість тканин перервана.

Власне, всередині ми позбавлені кольору. Коли серце добре виполоскати від крові, воно саме таке — як шмарклі.

— Щороку подорож, уже сім років, відколи ми взяли шлюб, — розповідав у потязі молодик у довгому чорному елеґантному плащі і з чорною твердою папкою, яка нагадувала вишуканий футляр для столового прибору.

У нас купа фотографій, пояснював він далі, всі гарно впорядковані. Південна Франція, Туніс, Туреччина, Італія, Крит, Хорватія, навіть Скандинавія. Казав, що зазвичай вони розглядають світлини кілька разів — спочатку з родиною, потім на роботі, згодом із друзями, а далі фотографії роками безпечно лежать у пластикових конвертах, як докази у шафці детектива: ми там були.

Він замислився і глянув у вікно, за яким тікали, ніби кудись запізнюючись, краєвиди. Чи не подумав він часом: «Але що значить, “ми були”?». Куди звітріли ті два тижні у Франції, що оце стиснуті до якихось кількох спогадів: раптового нападу голоду біля мурів середньовічного міста і короткої миті вечора у кав’ярні під дашком, обплетеним виноградною лозою? Що сталося з Норвегією? Від неї лишився хіба що холод озерної води, і день, котрий ніяк не хотів закінчуватися, і ще радість від пива, купленого якраз перед закриттям крамниці, і перший запаморочливий краєвид фіорду.

— Те, що я побачив, — моє, — підсумував той чоловік, раптово пожвавившись, і з розмаху ляснув себе по стегні.

Інший чоловік, м’який і несміливий, завжди брав із собою в службові відрядження книжку Чорана, одну з тих, де дуже короткі тексти. У готелях він завжди тримав її на столику біля ліжка й щоранку, тільки-но прокинувшись, розкривав її навмання і читав свій епіграф сьогоднішнього дня. Він вважав, що в Європі всі готельні примірники Біблії треба якнайшвидше замінити Чораном. Від Румунії аж до Франції. Що для ворожіння Біблія вже не придатна. Який, скажімо, висновок ми могли би зробити з таких рядків, якби книга нам випадково розгорнулася на них якоїсь квітневої п’ятниці чи грудневої середи: «Усі речі скинії — для всякої служби в ній, усі кілки її й усі кілки подвір’я — мідь» (Вихід 27:19)? Як ми мали би це розуміти? «Зрештою, — погодився він, — це не мусить бути Чоран». Далі глянув на мене з викликом і сказав:

— Прошу дуже, запропонуйте щось інше.

Нічого не спало мені на думку. Тоді він видобув зі свого наплічника тоненьку пошарпану книжечку, розгорнув її на випадковій сторінці й аж засяяв.

— «Замість того, щоб звертати увагу на обличчя перехожих, я дивився на їхні стопи і всіх тих заклопотаних людей зводив до самих лише кроків, до квапливого руху — куди? І мені здалося очевидним, що вся наша місія — то збивання куряви в пошуках якоїсь дріб’язкової таємниці», — прочитав він задоволено.