Ольга Токарчук: Ольга Токарчук. Останні історії

Взимку на невеликих бічних дорогах не видно білих ліній. Тільки відсунуті набік кучугури снігу обмальовують дорогу грубим недбалим контуром. Світло автомобіля в’язне в безформному узбіччі, але відкриває півколо рухомої сцени, яка сунеться вперед з надією, що десь із темряви вилущить нарешті свого актора. Довге світло тут не придасться, воно викликає з мороку тільки молочний зимовий туман, який висить над світом.

“Замерзле дихання трупа”, — думає жінка, яка веде авто; “дихання трупа”, оксиморон, одне слово заперечує інше, але разом набувають дивовижного сенсу. Вже скоро вона доїде до більшого перехрестя, там поверне праворуч, на південь, і біля шосе, напевно, знайде якийсь мотель чи пансіонат. Тут багато пансіонатів, постійно вилітають із темряви написи: “Freie Zimmer”, “Кімнати”, “Аґротуристика”, намальовані на дошках і прибиті до парканів або до дерев на узбіччі. Радіо шемрає, там триває якась лінива дискусія, але жінка її не слухає.

Раптом із туману праворуч виринає якась темна форма, добре помітна на снігу. Жінка обережно пригальмовує і повертає голову в той бік — бачить на узбіччі пса. Лежить у м’якій сніговій заглибині, на боці, з витягнутими перед собою лапами, його голова трохи піднята, так ніби спочиває на подушці. Передня лапа ледь зігнута, пухнастий хвіст розкинутий, як китиця. Здається, що це вуличний пес, подібний на вовка, але трохи менший, чорний з підпалинами, порода “судетська огида”, так тут кажуть. Виглядає так, ніби спить, ніби його раптово при дорозі під час прогулянки огорнула нездоланна потреба поспати — тут, тепер, вже — і несила було їй опертися. І він мусив затриматися на бігу, вимостити собі в придорожньому снігу постіль, за метр від коліс розсіяних автомобілів.

Світло вихоплює його на мить, показує таємницю раптового сну і знову занурює в темряву.

Жінка додає швидкості, але даремно, бо дорога починає спускатися; автомобіль пливе нею, ніби за мить має стартувати з великого трампліна, у туманний нічний політ. Це приємне відчуття падіння — серце підноситься, стає легким і невагомим. Жінка примружує очі, насолоджуючись цим відчуттям.

Праворуч із темряви вилітає дороговказ з написом “Бардо — Божкув”, розкидаючи благально руки, як нічний настирливий мандрівник, що подорожує автостопом. Він істерично вимагає від подорожніх зробити свій вибір. Вирішуй негайно: ліворуч чи праворуч, пан чи пропав. Негайно.

“Нічого не вийде, мій пане”, — думає жінка. Дорога веде прямо, керунок найліпший з можливих і як відомо з казок, — найбезпечніший, лінією найменшого опору, гарантує досягнення мети.

Зараз буде пристойне шосе, чорна і тверда дорога, прошита посередині білою ниткою і посипана сіллю.

Пополудні, коли вона покидала курорт і з’їжджала крутим серпантином донизу, мусила зупинитися перед різким поворотом, слизьким і небезпечним. Асфальт був щедро посолений, щоб розтопився лід. Глухе до клаксонів стадо корів забарикадувало дорогу — корови злизували з неї сіль. Були лагідні й щасливі; опустили м’які замшеві повіки, заховали очі за завісами прекрасних вій. Лизали сіль неспішно і поважно, байдуже. У зимових сталевих сутінках посеред шосе переставали бути тваринами. Здавалося, що це істоти, які роками медитації формували свою байдужість. Якийсь чоловік, напевно, їхній господар, у паніці пробував їх відігнати від солі й метався між ними, молотячи палицею по кістлявих задах, але корови не боялися його криків, може, взагалі їх не чули. Авта вже створили корок, хтось із “хвоста” нетерпляче сигналив, а ще хтось вийшов із авта і, побачивши, що діється, закурив цигарку. “Корови лижуть асфальт”, — передавав він заднім. Люди з розумінням приймали цю новину, так, а чому ні. Дивилися одне на одного з легким іронічним усміхом — корови лижуть сіль. Потім протирали шиби, траскали багажниками, телефонували з мобільних телефонів. Це тривало якийсь час, поки тварини протверезіли і ніби засоромлені тією раптовою слабкістю і скрутним становищем на дорозі, підтюпцем рушили кудись донизу, не чекаючи пастуха.

Їзда приємна, як посолений асфальт.