Авто тепер мчить дуже швидко, власне минає найнижче місце. Жінка бачить пофарбовані блискучою фарбою стовпчики, що виступають з кучугур снігу і тільки за мить розуміє, що вони означають поворот. Ніщо про нього не попереджувало. Не було знака, або його засипав сніг. Вона різко повертає кермо ліворуч, але авто зовсім її не слухає, мчить вперед і на мить — так їй здається — справді відривається від землі. Відчуває його інерційну силу й дивується сама собі, бо завжди думала, що це вона ним керує; а було радше так, що їхні дороги, їхні наміри підпорядковувалися геометричному збігові, коінциденція інтересів спричиняла, що вони їхали в тому самому напрямку і зупинялися на тих самих заправках. Але тепер їхні дороги розходяться — автомобіль, мала срібна хонда, планерує з високого насипу, з писком, задертим догори, збунтована. Радіо саме передає новини. Жінка не бачить, що летить, радше це відчуває. Світло спрямоване в небо, тому нічого не видно. Це триває досить довго, аж починає обридати, що так довго летить, бо ж не було куди. Знає ще, що вдаряється головою об кермо, чує неприємний звук всередині голови, подібний до тріску зуба, якого виривають. Але триває це недовго.
Їй вдається легко розщепити паски й вислизнути просто на сніг, але не може встати, падає на коліна. Витирає долонею рота; він повний теплої, густої рідини — думає, що прокусила собі язик при ударі. Авто, сперте на задні колеса, виглядає так, ніби пробувало дотягнутися до гілок дерева і тепер завмерло в безглуздому нападі машини на живу істоту. Його очі безжально освітлюють крону ялинки. Капот відкритий — беззвучний крик злості, а колеса безпорадно крутяться у повітрі, щоразу повільніше. По радіо передають прогноз погоди.
Вона тягнеться всередину авта, і хоч паморочиться в голові, виймає ключа. Гаснуть розжарені очі. Раптово стає темно, тихо і холодно. Їй здається, що десь у тій темряві простягається безмежна гола рівнина, холодний вітер гуляє нею і не існує жодного кущика, жодного дерева, що могло б його зупинити. Відчуває, як його пориви грубо вдаряють їй в обличчя. Вона встає похитуючись і рушає вгору, до дороги.
Туман зникає, темрява стає чистою, морозною, пронизаною далеким світлом зірок. Жінка стоїть біля ледь помітного шосе, дивиться догори і знаходить сузір’я, так, як вчив її батько — спочатку Великий Віз, потім лінією, проведеною через дві крайні зірки ківша — Полярна Зірка й одночасно початок дишла Малого Возу. А на зламі дишла і ківшика чи бачиш біля великої маленьку зірочку, як донька коло тата, чи бачиш? “Так, бачу”. “Ти могла би бути воїном, — каже батько, — саме так араби перевіряли чи добрий зір у воїнів”.
Вона знаходить Оріона і Кассіопею — геометричний порядок блискучих точок, численні лінії, великі й малі, розташовані в повторювальних простих ритмах і несподівано з них виникають трикутники, багатокутники, хиткі трапеції і ромби... Чи того недостатньо? Чи треба ще пояснювати ті досконалі фігури заплутаними незрозумілими оповідями? Ідучи узбіччям дороги до жовтого млявого світла, знаходить своє улюблене сузір’я — Коса Вероніки, маленький віночок зірок, яка там коса, мишачий хвостик. Здається більш віддаленим від Землі, ніж інші, дитячий паперовий змій, який через неуважність полетів занадто високо.
За поворотом ялинник, що ріс з обох боків, закінчується, і жінка бачить вогні якогось передмістя; спочатку поодинокі плями густішають, потім творять бронзову заграву, пронизану димарями, стрункими ажурними спорудами.
Коли входить поміж перші будівлі — довгі й низькі склади, що тягнуться з обох боків дороги, гуртівні з нечитабельними вивісками, під’їзними платформами і широкими брамами — розуміє, що тут дуже тихо, ніби це середина ночі й що не обігнав її жоден автомобіль.
Ось бічна вулиця, яка тягнеться поміж будівлями і повертає до лісу.
Пильнують її високі ліхтарі, котрі, на відміну від усіх інших, фіолетово світять. Вулиця безсніжна і чиста. Далі стоїть освітлений будинок. Повертає туди не вагаючись, і далі думає про Косу Вероніки, що властиво вона не знає, ким була та Вероніка і чому її коса опинилася на небі. Потім, коли фіолетові ліхтарі кидають на неї своє синє світло, чує, як під освітленим будинком гавкає пес. І йде туди.
Будинок не подібний на сільський — виглядає радше, як покинута, загублена на периферії невелика вілла, двоповерхова, вузька, оточена верандами і прибудовами. Може, у планах забудови мав тут колись постати ряд таких будинків, селище для заможних, але щось завадило реалізувати цей задум — залишився один будинок, самотній, відсунутий аж під пагорб і ліс; за його інакшістю таємно спостерігають віддалені будинки, які важко розрізнити, карликові й убогі, спрощені форми гаражів, бараків, майстерень чи чого там ще. Між ними біжить залізнична колія — вона переходить її двічі, поки ступає на подвір’я — але колію, мабуть, не використовують, сніг змінив її мету і напрямок. Наявність рівнобіжних залізних ліній під снігом виявляють тільки стрілки та поодинокі семафори, які стирчать, як одноплечі скульптури, встановлені, щоб вітати гостей.
Читать дальше