Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

Вранці вона прокидається миттєво, раптово — розплющує очі й бачить сіре світло, яке розмиває зморшки і тріщинки на стелі та творить однорідну перлову поверхню. Напевно, ще дуже рано.

Чує, як траснули двері та як важко заводиться дизель. Двигун довго хрипить, потім глухне. І так кілька разів, нарешті заводиться — вона полегшено зітхає, звук двигуна поступово віддаляється.

Завжди після пробудження вона слухає, як б’ється серце, чи все гаразд, чи б’ється воно взагалі та як б’ється. Торкається тіла, — чи воно якимось дивом не розсипалося за ніч, але тепер їй так добре нерухомо лежати горілиць, що вона навіть не піднімає руки, щоб покласти її на груди. Вигляд одноманітної поверхні стелі приносить їй полегшу; руки ще сплять, складені на шорсткому накрохмаленому простирадлі. Вона пригадує.

Називається Іда Мажец. П’ятдесят чотири роки. Прописана: Варшава, вулиця Адама Плуга, 89, кв. 21. Ідентифікаційний номер 50012926704. Слава Богу.

Двері легенько скриплять, і вона чує дрібні, як цокання годинника, кроки. Не розплющує очей і відчуває на обличчі тепле дихання. Знає, що це той білий пес. Напевно, дивиться на неї, дихаючи їй у щоку. Вона не реагує, і пес тихо відходить. Вона ще трохи лежить і поволі усвідомлює собі, де вона є. Зауважує, що спала в колготах і блузці, а спідниця лежить на підлозі. Вигляд спідниці зі сірої грубої вовни, дорогої, косо кроєної, модної спідниці, яка виструнчує, викликає якийсь неприємний спогад, якась думка лізе їй до голови, а вона захищається від неї і ховається.

Перед будинком сидять її батьки. Батько змотує клубки вовни, не дивлячись на неї. Мама молода, нагадує Маю, вона ніби Мая, доросла, чужа, завжди відсутня. “Ніколи не з’являєшся у нас, ми вже майже забули про тебе”, — каже мама з докором. Потім ображена встає і заходить до будинку. Вона йде за нею, дивиться на її плечі, але їй здається, що мама намагається від неї втекти. Починає кружляти кімнатами, які несподівано перетворюються на безконечну, багато разів повторювану анфіладу. Тоді її огортає страх, бо раптово пригадує, що перед будинком залишила Маю, свою маленьку донечку. Хоче повернутися, вийти з того лабіринту, але не знає як. Усе стає блакитним.

Чує скрип дверей і шепіт, а потім тихе дорікання псові: “Не заходь сюди, йди вниз”. Хтось обережно підходить до її ліжка і сідає на нього скраю. Нема виходу, мусить розплющити очі.

Чоловік стоїть біля дверей, у нього якесь сумне заклопотане обличчя. Ольга, яка власне сіла на ліжко, усміхається — дрібна, смаглява і зморщена, в її обличчі є якась тривожна асиметрія.

— Ти спала, дитино, цілий день, зараз стемніє, і Адріан уже мусить їхати, але хоче тебе оглянути. Чи ти не зламала собі чогось. Тоді треба було б викликати лікаря, бо Адріан — ветеринар. Але ж це те саме... Чи можна йому зайти? — Не чекаючи відповіді, гукає: — Адріане, заходь.

З’являється молодий чоловік, світловолосий, невисокий, трохи спітнілий, ніби поспішав або біг сюди сходами. Десь приблизно у віці Маї, коло тридцятки. Вбраний у грубий вовняний светр, меланж білої і блакитної вовни. Світле рідке волосся прилипло йому до чола. Заклопотано усміхається, до нікого неподібний, чужий. Молодий. Дивиться на неї спокійно, допитливо, усміхаючись. Уже за хвилину професійно оглядає її очі й нижні повіки, рухає її долонями, обмацує живота. Просить її сісти і порухати ногами. Водити очима за його пальцем. Іда ніяковіє від того огляду, як завжди, бо всі лікарі є молодими чоловіками, істотами найчужішими з усіх можливих.

— Найімовірніше, з вами все гаразд, — каже нарешті ветеринар; його голос високий. — Ви перелякалися, правда? Не вставайте, лежіть.

— Не знаю, як я почуваюся. Ні в сих ні в тих.

— Зрозуміло, нема чому дивуватися. Це від напруги. Само минеться.

— Я хотіла б зателефонувати в поліцію. Це позичене авто.

— Так, треба це залагодити. Може вже завтра.

— А сьогодні? Треба його витягнути.

— Сьогодні вже запізно. Зрештою, постійно падає сніг. Але ж це не терміново, правда? Завтра я теж тут буду. І післязавтра.

— Ох, але я тут тільки проїздом.

— Зрозуміло.

Чоловік, усміхаючись, дивиться на неї, як на дитину, з якою бавиться в лікаря. Ніби їй не вірить. Потішно киває головою на прощання і виходить швидким кроком. Енергійно збігає зі сходів — його тупіт, поєднаний зі скрипінням снігу, чути ще ззовні, а потім — хрипіння дизеля. Автомобіль заводиться з третього разу. Ольга подає їй старого картатого халата і вони сходять до кухні.