Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Правік — це місце, що лежить посеред усесвіту.

Коли пройти Правіком з півночі на південь швидкою ходою, це забере годину. Й так само зі сходу на захід. А якби комусь заманулось оглянути Правік неквапом, зумисно й прискіпливо придивляючись до всього, — це забрало б цілий день. З ранку до вечора.

На півночі кордоном Правіка є дорога з Ташува до Кельц, жвава й небезпечна, позаяк породжує неспокій. Кордоном цим опікується архангел Рафаїл.

На півдні межу визначає містечко Єшкотлє з костьолом, притулком для немічних і низькими кам’яничками довкола заболоченого ринку. Містечко грізне, адже породжує прагнення володіти й бути власником… З боку містечка Правік стереже архангел Гавриїл.

З півдня на північ, від Єшкотля до Кельцької дороги тягнеться Гостинець, і Правік лежить по обидва його боки.

Західний кордон Правіка творять заплавні луки, трохи лісу і палац. Біля палацу — табун коней, з яких один коштує стільки, скільки весь Правік. Коні належать дідичу, а луки — парафіяльному ксьондзові. Небезпеку західного кордону створює загроза пихи. Кордон той стереже архангел Михаїл.

На сході кордоном Правіка є річка Бялка, яка відмежовує його землі від земель Ташува. Трохи далі Бялка завертає до млина, а кордон біжить далі толоками, поміж кущами вільхи. Небезпека цієї сторони — дурість, котра береться з бажання помудрувати. Тут кордон стереже архангел Уриїл.

У центрі Правіка Бог насипав гірку, на яку щоліта злітаються хмари хрущів. Тому люди назвали це підвищення Хрущевою Гіркою. Бо справою Бога є творити, а людей — називати.

З північного заходу на південь тече річка Чарна, зливається вона з Бялкою під млином. Чарна — глибока і темна. Біжить лісом, і ліс віддзеркалюється в ній своїм зарослим обличчям. По Чарній пливе корабликами сухе листя, а в її вирах змагаються за життя необачні комахи. Чарна воює з корінням дерев, підмиває ліс. Часом на її темній поверхні утворюються вири, бо річка вміє бути гнівною й нестримною. Вона розливається на луки ксьондза щороку, пізньої весни, і вилежує там на сонці. Дозволяє множитись тисячам жаб. Усе літо з нею воює ксьондз, але зрештою вона ласкаво дає відвести себе до свого річища наприкінці липня.

Бялка неглибока і жвава. Розливається широко пісками й не має нічого, що можна було б приховати. Вона прозора й чистим ясним дном віддзеркалює сонце. Нагадує велику блискучу ящірку. Шастає між тополями й робить зухвалі закрути. Її бешкетництво важко передбачити. Якогось року може зробити острівець з кількома вільхами, а згодом на десятиліття відступити далеко від узлісся. Бялка тече гаями, луками й толоками. Блищить піском і золотом.

Під млином обидві річки єднаються. Спочатку течуть поряд, нерішучі, збентежені довгосподіваною близькістю, та згодом зливаються і губляться одна в одній. Річка, котра випливає з цього тигля біля млина, вже не є ані Бялкою, ані Чарною, зате вона потужна й без зусиль крутить колесо млина, що перемелює зерно на борошно.

Правік лежить по обидва боки цих річок та отої третьої, що твориться з їхнього взаємного пожадання. Річка, яка постала з поєднання під млином Чарної та Бялки, називається Ріка й плине вона далі спокійна і звершена.

Влітку чотирнадцятого року за Міхалом приїхали верхи двоє царських солдатів у світлих строях. Міхал бачив, як вони наближаються з боку Єшкотля. Спекотне повітря несло їхній сміх. Міхал стояв на порозі хати в свиті, запорошеній борошном, і чекав, хоч знав, що їм треба.

— Ти кто? — запитали вони.

— Меня зовут Міхаіл Юзефовіч Нєбєскій , — відповів Міхал, як то належало відповідати.

— Ну, вот для тебя сюрпріз.

Вони простягли йому повістку, й він відніс її жінці. Та цілий день плакала й збирала Міхала на війну. Від плачу так заслабла, так обважніла, що не могла переступити хатній поріг, аби бодай поглядом провести чоловіка до мосту.

Коли картоплі відцвіли, а на місці квіту зав’язались маленькі зелені кульки, Женовефа пересвідчилася, що вагітна. Рахувала на пальцях місяці й дорахувалася до кінця лютого. Це мало статись якраз тоді. Тепер вона журилася, що не встигла сказати про це Міхалові. Може, живіт, що ріс день у день, був якимось знаком, що Міхал повернеться, мусить повернутися. Женовефа сама порядкувала у млині — так, як це робив Міхал. Наглядала за робітниками і виписувала квитанції селянам, що привозили молоти зерно.