Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Прислухалася до шуму води, яка рухала млинові жорна, шестерні та приводи. Борошно осідало на волоссі та повіках мірошничихи, тож коли вона ставала увечері біля дзеркала, то бачила в ньому стару жінку. Стара жінка потім роздягалася перед дзеркалом і приглядалась до живота. Лягала в ліжко, однак, незважаючи на подушки й вовняні шкарпетки, мерзла. Оскільки ж у сон, як у воду, входиться завжди ногами, довго не могла заснути. Тож мала багато часу на молитви. Починала від «Отче наш», потім «Аве, Маріє», а наостанок лишала свою улюблену сонну молитву до янгола-охоронця. Просила його опікуватися Міхалом, бо, може, на війні він потребує більше, ніж одного янгола-охоронця. Відтак ці молитви переходили в картини війни — прості й убогі, бо Женовефа не знала іншого світу, ніж Правік, ані інших воєн, окрім суботніх бійок на ринку, коли п’яні чоловіки поверталися від Шльоми. Тоді вони шарпали один одного за поли свит, качались по землі і борсались у болоті, зашмаровані, брудні, гідні жалю. Тому Женовефа уявляла собі війну битвою просто посеред болота, калюж і сміття, битвою, в якій усе вирішується одразу, одним махом. Тому було їй дивно, що війна триває так довго.

Часом, вибираючись до містечка, Женовефа прислухалася до розмов людей.

— Цар дужчий за кайзера, — казали одні.

Дехто твердив:

— Війна закінчиться до Різдва Христового.

Але не закінчилась вона ні цього Різдва, ні жодного з чотирьох наступних.

Перед самими святами Женовефа знову вибралася на закупи до Єшкотля. Переходячи мостом, побачила дебелу дівчину, що йшла берегом. Була вона бідно зодягнута й боса. Її ноги сміливо ступали в сніг і зоставляли по собі глибокі дрібні сліди. Женовефа здригнулась, глянула на дівчину згори й знайшла для неї в сумочці копійку. Дівчина підвела погляд, і їхні очі зустрілись. Монета впала в сніг. Дівчина посміхнулась, але не було в цій посмішці ані вдячности, ані симпатії. З’явилися білі великі зуби, блиснули зелені очі.

— Це тобі, — сказала Женовефа.

Дівчина присіла й зманіжено витягла пальцем зі снігу монету, а потім відвернулась і, не мовивши й слова, пішла собі далі.

Єшкотлє справляло враження, ніби в нього забрано кольори — все було чорним, білим та сірим. На ринку купками стояли дядьки й гомоніли про війну. Міста зруйновані, багато міщан лишилося на вулиці. Люди тікають від куль. Брат розшукує брата. Невідомо, хто гірший — москаль чи німець. Німці труять газом, який пече очі. Навесні буде голод. Війна — це перше лихо, але не останнє.

Женовефа оминула конячий кізяк, який розтопив сніг перед крамницею Шенберта. На фанері, прибитій до дверей, було написано:

Від слів «комашина отрута» Женовефі враз стало зле. Подумала про той газ, що його пускають німці, що пече очі. Невже й таргани відчувають те саме, коли посипати їх отрутою Шенберта? Їй довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не знудило.

— Що бажаєте, пані? — співучим голосом спитала вагітна молода жінка, в якої живіт був ще більшим… Вона поглянула на Женовефин живіт і усміхнулась.

Женовефа попросила гасу, сірників, мила і нову рисову щітку. Провела пальцем по цупкій щетині.

— Треба прибратися до свят. Помити підлоги, попрати фіранки, потрусити сажу в печі.

— У нас теж зараз празники. Освячення храму. Пані з Правіка, еге ж? З млина? То я вас знаю.

— Тепер і я вас знатиму. На коли вам випадає?

— На лютий.

— І в мене на лютий.

Крамариха почала складати на шинквас бруски сірого мила.

— Чи ви не замислювались, чому ми, дурні, народжуємо, коли тут навколо війна?

— Певно, Бог…

— Бог, Бог… Це добрий бухгалтер і пильнує колонок «винен» і «має». Мусить бути баланс. Що стратиться — це і народиться… А ви, напевно, з сином, така гарна.

Женовефа підняла кошик.

— Хочу дівчинку, бо чоловік на війні, а хлопця без батька важко виховати.

Шенбертиха вийшла з-за шинквасу і провела Женовефу до дверей.

— Нам усім потрібні дівчата. Якби всі нараз почали народжувати дівчат, то на світі був би спокій.

Обидві розсміялися.

Янгол бачив Місине народження зовсім інакше, аніж повитуха Куцмерка. Янголи взагалі все бачать інакше. Вони сприймають усе не через фізичні форми, в які світ постійно втілюється і які сам нищить, а через їхні значення й душу.

Читать дальше